Дюна - Френк Херберт

«Вони теж мають крихту пророчого дару, — підказав Полові мозок. — Але тамують його, адже бояться».

У мить просвітлення він побачив, як Чані затремтіла.

— Що ти хочеш сказати? — запитав він.

— Усулю, — прошепотіла вона, але досі тремтіла.

— У майбутньому сховатися не можна, — мовив він.

Глибокий жаль до Чані враз охопив Пола. Він притис її до себе й погладив по голові.

— Чані, Чані, не бійся.

— Усулю, допоможи мені! — скрикнула вона.

Доки Чані говорила, Пол відчував, як наркотик остаточно завершує свою роботу в ньому, зриваючи геть покрови, що приховували далекий сірий неспокій майбутнього.

— Ти такий спокійний, — мовила Чані.

Юнак заспокоїв власну свідомість, спостерігаючи за часом, що простягається дивовижними вимірами, кружляє в делікатній рівновазі, вузький і водночас розлогий, неначе сітка, що з’єднує незчисленні світи й сили; натягнутий канат, яким він має пройти; гойдалка, на якій він гойдався.

З одного боку він бачив Імперію, Харконнена, на ймення Фейд-Раута, що мчав до нього зі смертоносним клинком, сардаукарів, які полишали свою планету, щоб розгромити Арракіс, віроломну Гільдію, зайняту плетенням інтриг, Бене Ґессерит зі своєю селективною генетичною програмою. Вони нависли над його небокраєм, немов грозова хмара, стримувані лише фрименами та їхнім Муад’Дібом, сплячим велетом, готовим до божевільного хрестового походу через усесвіт.

Пол відчув, що перебуває в центрі всього, що він і є точкою, навколо якої все обертається. Він крокує тонкою волосінню миру з крихтами щастя, а Чані — поруч із ним. Він бачив, як час відносного спокою простягається вперед і ховається в січі — хвилинка миру між періодами насилля.

— Нема іншого місця для миру, — промовив він.

— Усулю, ти плачеш, — прошепотіла Чані. — Усулю, опоро моя, ти віддаєш вологу мертвим? Чиїм мертвим?

— Тим, хто ще не помер, — сказав Пол.

— Тоді нехай вони живуть, доки не настав їхній час, — відказала дівчина.

Крізь наркотичну імлу Пол відчував, наскільки ж Чані мала рацію, тому з дикою силою притиснув її до себе.

— Сіхая! — промовив він.

Вона притиснула долоню до його щоки й мовила:

— Я більше не боюся, Усулю. Поглянь на мене. Коли ти так обіймаєш мене, я бачу те, що бачиш ти.

— Що ж ти бачиш? — запитав він.

— Я бачу, як ми даруємо одне одному кохання між бурями. Ми були створені для цього.

Наркотик знову опанував Пола, і юнак подумав: «Так багато разів ти дарувала мені затишок і забуття». Він знову відчув гіперосяяння в рельєфному образі часу, відчув, як майбутнє стає спогадами — ніжне приниження плотського кохання, єднання самостей, м’якість і грубість.

— Ти сильна, Чані, — пробурмотів він. — Зостанься зі мною.

— Назавжди, — відповіла вона й поцілувала його в щоку.

Книга третя

Пророк

38

Ніхто із жінок, чоловіків чи дітей ніколи не був глибоко пов’язаний із моїм батьком. Стосунки, найбільше схожі на те, що вкладається в поняття звичайної дружби, поєднували Падишаха-Імператора з графом Хасимиром Фенрінґом, його споборником іще з дитинства. Оцінити глибину дружби графа Фенрінґа можна за таким позитивним фактом: він утихомирив підозри Ландсрааду після Справи з Арракісом. Це вартувало, за словами матері, понад мільярд соляріїв хабарами прянощів, але були й інші дарунки: рабині, королівська шана, титули. Друге свідчення графової дружби є негативним. Він відмовився вбити людину, хоча й мав для цього можливості й батьків наказ. Зараз я розповім, як це трапилося.

Принцеса Ірулан. Граф Фенрінґ: портрет

Розгніваний барон Владімір Харконнен вискочив зі своїх апартаментів у коридор, пролітаючи ділянками присмеркового сонця, промені якого пробивалися крізь високі вікна. Від різких рухів його тіло на силових підвісках крутилося і хиталося.

Він промчав повз особисту кухню, бібліотеку, маленьку приймальню й забіг у помешкання слуг, де вже панував вечірній спокій.

Капітан гвардії Якін Нефуд сидів навпочіпки на дивані. На пласкому обличчі — заціпеніння від семути, навкруги — моторошне завивання музики семути. Його супровід розташувався поруч, очікуючи на накази капітана.

— Нефуде! — заволав Барон.

Чоловіки притьмом звелися на ноги.

Нефуд стояв. На його обличчі прочитувалося наркотичне сп’яніння з блідавими слідами — ознакою страху. Музика семути замовкла.

— Мілорде бароне, — мовив Нефуд. Його голос не тремтів тільки завдяки наркотику.

Барон поглянув на обличчя довкола себе: на кожному з них — божевільна непорушність. Він зосередив увагу на Нефуді, а тоді заговорив шовковистим голосом:

— Як довго ти капітан моєї гвардії, Нефуде?

Нефуд ковтнув.

— З Арракіса, мілорде. Майже два роки.

— Чи завжди тобі вдавалося розпізнати небезпеки, що загрожували мені?

— Таким було єдине моє бажання, мілорде.

— А де тоді Фейд-Раута? — прогорлав Барон.

Нефуд відсахнувся.

— Мілорде?

— Ти не розглядав Фейда-Рауту як загрозу для моєї безпеки? — знову шовковистий голос.

Нефуд зволожив губи язиком. Його очі прояснилися від отупіння семути.

— Фейд-Раута в кварталах рабів, мілорде.

— Знову із жінками, га? — Барон аж тремтів, намагаючись угамувати гнів.

— Сір, можливо, він…

— Мовчати!

Барон ступив іще крок у передпокої, зауваживши, як слуги позадкували, розчистивши простір навколо Нефуда — відокремлюючи себе від призвідця Баронового гніву.

— Чи не наказував я тобі точно знати, де перебуває на-барон будь-якої миті? — запитав Барон і підступив на крок. — Чи не велів я тобі точно знати, що каже на-барон — і кому саме? — Ще крок. — Чи не вимагав я негайно доповідати мені, коли б він не пішов у квартали до рабинь?

Нефуд знову ковтнув. Піт виступив у нього на лобі.

Барон говорив беземоційно, майже без акцентів:

— Чи не казав я тобі цього?

Нефуд кивнув.

— І чи не казав я тобі, щоб ти перевіряв усіх хлопчиків-рабів, яких відряджають до мене? І щоб ти це робив… особисто?

І знову Нефуд кивнув.

— А ти часом не помітив плямку на стегні того, кого відрядили до мене сьогодні? — запитав Барон. — Чи, можливо, ти…

— Дядьку.

Барон крутнувся, витріщаючись на Фейда-Рауту, який стояв у дверному прорізі. Присутність тут небожа, квапливість, яку юнак не зміг приховати — усе це багато про що свідчило. Фейд-Раута має власну систему шпигунів, мішенню якої був Барон.

— У моїх покоях тіло, яке б я хотів прибрати, — сказав Барон, тримаючи руку на схованому під убранням паралізаторі й подумки дякуючи своєму найкращому щиту.

Фейд-Раута зиркнув на двох охоронців біля правої стіни й кивнув. Ті двоє відступили, вийшли з дверей і рушили до покоїв Барона.

«Отже, ці двоє? — міркував Барон. — О, цій юній почварі ще багато чого треба вивчити про конспірацію!»

— Підозрюю, коли ти залишив квартал рабів, там усе було гаразд, Фейде, — мовив Барон.

— Я грав у хеопс із наглядачем за рабами, — відказав Фейд-Раута, міркуючи: «Що ж