Дюна - Френк Херберт
— Нехай водожреці вийдуть наперед, — мовила Чані з легким тремтінням непевності дівочого голосу.
Тепер Джессіка відчула себе в найбільшій небезпеці, зауваживши її в пильності натовпу і його мовчанні.
Група чоловіків звивистим шляхом пройшла крізь натовп, парами наближаючись із задніх рядів. Кожна пара несла маленький шкіряний бурдюк — завбільшки зо дві людські голови. Бурдюки важко булькали.
Двоє очільників поставили свою ношу біля ніг Чані на виступ і відійшли.
Джессіка поглянула на бурдюки, а потім на чоловіків. Вони відкинули каптури, відкриваючи довге волосся, зібране у жмут на шиї. Чорні провалля очей незмигно дивилися на неї.
Насичений аромат кориці поширювався з бурдюків і промайнув повз Джессіку. «Прянощі?» — здивувалася вона.
— Чи є там вода? — запитала Чані.
Водожрець, який стояв ліворуч, чоловік із пурпуровим шрамом на переніссі, кивнув.
— Там є вода, Сайядіно, — відказав він, — але ми не можемо пити її.
— Чи є там сíм’я? — запитала Чані.
— Там є сíм’я, — відповів чоловік.
Чані стала навколішки й поклала руки на хлюпітливий бурдюк.
— Благословенна вода та сім’я її.
Було щось знайоме в цьому обряді, й Джессіка озирнулася на Превелебну Матір Рамалло. Очі старої були заплющеними, й вона сиділа згорблено, неначе спала.
— Сайядіно Джессіко, — мовила Чані.
Джессіка повернулася, зауваживши, що дівчина дивиться на неї.
— Чи куштувала ти благословенну воду? — запитала Чані.
І перш ніж Джессіка встигла відповісти, Чані продовжила:
— Неможливо, щоб ти куштувала благословенну воду. Ти чужинка й не належиш до обраних.
Зітхання і шелестіння бурнусів прокотилися натовпом. Від того звуку її волосся стало дибом.
— Урожай був багатим, і творця знищено, — оголосила Чані, взявшись розкручувати велику трубку, яка йшла з булькітливого бурдюка.
Джессіка відчула, як навколо неї кипіла небезпека. Вона глянула на Пола, але зауважила, що його повністю охопило зачудування ритуалом і він не відривав погляду від Чані.
«Чи бачив він цю мить у часі? — замислилася Джессіка. Вона поклала руку на живіт, міркуючи про ненароджену донечку, й запитала себе: — Чи маю я право ризикувати нами обома?»
Чані підняла трубку до Джессіки й мовила:
— Це Вода Життя, вода, могутніша за воду Кан, — вода, що звільняє наші душі. Якщо ти Превелебна Матір, вона відкриє для тебе всесвіт. Нехай судить тепер Шай-Хулуд.
Джессіка розривалася між обов’язком перед ненародженою дитиною й обов’язком перед Полом. Вона знала, що заради Пола має взяти трубку й випити вміст бурдюка, але варто було нахилитися до простягненої трубки, як усі її чуття заволали про небезпеку.
Вміст бурдюка мав гіркий запах, схожий на багато відомих їй отрут, але водночас відрізнявся від них.
— Ти маєш випити це зараз, — сказала вона.
«Вороття нема», — нагадала собі Джессіка. Але нічого з вивченого в Бене Ґессерит не спадало їй на думку, щоб допомогти пройти через таке випробування.
«Що це? — запитувала себе Джессіка. — Алкоголь? Наркотик?»
Вона схилилася над трубкою, вдихаючи ефіри кориці, й пригадала сп’яніння Дункана Айдаго. «Меланжевий трунок?» — запитала вона себе. Джессіка вклала трубку до рота й трохи ковтнула. Напій мав присмак прянощів і трохи щипав язик.
Чані натиснула на шкіряний бурдюк. Великий об’єм рідини потрапив до рота Джессіки, й вона, перш ніж устигла щось зробити, проковтнула його, намагаючись зберегти спокій і гідність.
— Прийняти маленьку смерть страшніше, ніж саму смерть, — мовила Чані, вичікувально дивлячись на Джессіку.
Джессіка кинула на неї погляд у відповідь, не випускаючи трубки з рота. Вона відчувала вміст бурдюка в ніздрях, на піднебінні, у щоках та очах — тепер пекучо-солодкий.
Прохолодний.
І знову Чані спрямувала ковток рідини в рот Джессіки.
Вишуканий.
Джессіка ретельно розглядала мініатюрні риси обличчя Чані, у яких відбивалася поки що не надто разюча схожість із Лієтом-Кайнсом.
«Вони поять мене наркотиком», — мовила сама до себе Джессіка.
Але цей наркотик відрізнявся від усіх знаних нею, а навчання Бене Ґессерит передбачає куштування різноманітних наркотиків.
Риси обличчя Чані були такими чіткими, наче прокресленими світлом.
Наркотик.
Буремна тиша залягла навколо Джессіки. Кожна фібра її тіла відчула, що з нею трапилася глибинна зміна. Вона ніби стала пилинкою свідомості, меншою за субатомну частинку, але здатну рухатися й відчувати довкілля. Раптове одкровення пройняло її — неначе хтось прибрав завіси. Здавалося, що зараз вона переживає психокінетичне продовження самої себе. Джессіка була пилинкою — але не тільки.
Печера лишилася навколо неї — і люди. Вона відчувала їх: Пола, Чані, Стілґара, Превелебну Матір Рамалло.
Превелебна Матір!
У школі ходили плітки, що не всі пережили випробування на статус Превелебної Матері, що наркотик забрав їх.
Джессіка зосередилася на Превелебній Матері Рамалло, усвідомлюючи тепер, що все відбулося в застиглу мить часу, який завмер лише для неї.
«Чому ж завмер час?» — питала себе Джессіка. Вона пильно вдивлялася в застиглі обличчя, зауважила пилинку над головою Чані й спинилася там.
Очікування.
Відповідь з’явилася, неначе вибух у свідомості: її власний час завмер, аби врятувати їй життя.
Вона зосередилася на психокінетичному продовженні себе, зазирнула всередину й одразу ж натрапила на клітинне ядро, подібне до чорного провалля, від якого негайно відсахнулася.
«Це і є те місце, куди ми не можемо зазирати, — подумала вона. — Існує місце, про яке не люблять згадувати Превелебні Матері — місце, куди може заглянути тільки Квізац Хадерах».
Це усвідомлення повернуло їй крихту упевненості, й вона знову наважилася зосередитися на власному психокінетичному продовженні, стаючи пилинкою, що шукає в самій собі небезпеку.
І знайшла її — наркотик, який вона проковтнула.
Той трунок обернувся в ній на вакханалію часточок, які рухалися настільки швидко, що навіть завмерлий час не міг їх спинити. Вакханалія часточок. Джессіка почала розпізнавати знайомі структури: ось атом вуглецю, тремтлива спіральна хвиля… молекула глюкози. Перед нею постав цілий ланцюжок молекул, вона розпізнала білок… метил-протеїнову конфігурацію.
О-о-о-х!
Вона беззвучно зітхнула подумки, щойно побачила природу отрути.
За допомогою психокінетичного зондування Джессіка проникла всередину її, посунула атом кисню, дозволила іншому атому вуглецю долучитися до ланцюга, приєднала ланку кисню… гідрогену.
Зміна поширювалася… швидше й швидше відбувалася каталітична реакція, розширюючи поверхню для контакту.
Завмерлий час трохи відступив, і Джессіка відчула рух. Жінка почула, як трубка бурдюка м’яко торкнулася її рота, забравши краплю вологи.
«Чані використовує моє тіло як каталізатор, щоб змінити отруту в бурдюку, — подумала Джессіка. — Навіщо?»
Хтось допоміг їй сісти. Вона побачила, як стару Превелебну Матір Рамалло посадили біля неї на вкритому килимом кам’яному виступі. Суха рука торкнулася її шиї.
І ось усередині її свідомості з’явилася ще одна психокінетична піщинка! Джессіка спробувала
