Париж двадцятого століття - Жюль Верн

— Звісно, я вас знаю!

Чоловік не міг сказати більше ані слова; емоції повністю поглинули його; усміхаючись своєю доброю усмішкою, він протягнув Мішелеві руку, і той довірливо й сердечно її потиснув.

— Я твій дядько, — опанувавши себе, мовив нарешті старий, — твій дядько Гюгнен, брат твоєї бідолашної матері.

— Дядьку! Це ви! — вигукнув зворушений юнак.

— Ти не знаєш мене! Але я тебе знаю, синку! Я бачив, як ти отримував нагороду за чудовий вірш латиною, я там був! Моє серце шалено калатало у грудях, але ти цього не відчував!

— Дядечку!

— Помилки бути не може, синку мій, я точно знаю! Я спеціально завжди тримався осторонь від тебе, щоб не завдати тобі прикрощів у родині тітки, але я день за днем, хвилину за хвилиною спостерігав за твоїм життям, твоїм навчанням! Я казав собі: не може бути, щоб дитині моєї сестри, синові великого митця, не дістався у спадщину батьків поетичний талант, і я не помилявся, адже ти прийшов сюди, до мене, прийшов за нашими великими поетами! Так, синку мій! Я дам тобі ці книжки! Ми прочитаємо їх разом! І ніхто нам не заважатиме! Це не їхня справа! Дай я тебе обійму, обійму вперше за все життя!

Чоловік стиснув Мішеля в обіймах, і тої миті хлопець відчув, ніби народжується наново. Ця мить була найкращою у його житті.

— Але ж, дядьку, — спитав він, — як ви могли слідкувати за моїм життям?

— Любий синку, у мене є хороший приятель, який дуже тебе любить: це твій викладач, пан Рішло, й від нього я дізнався, що ти — один із наших! І я міг у цьому переконатися: я читав твої твори з латинського віршування; доволі складна тема, хоча б, наприклад, через власні імена: Маршал Пелісьє на Малаховому кургані[29]. Однак давні історичні теми популярні й досі, тому, як на мене, ти непогано впорався!

— О! — тільки й зміг вимовити Мішель.

— Насправді, — продовжував старий учений, — ти зробив два довгі і один короткий склад у прізвищі Пелісьєрус та один короткий та два довгі у назві Малахов, і ти вчинив абсолютно правильно! Ось послухай! Я запам’ятав ці рядки:

Jam Pelissiero pendent ex turre Malacoff

Sebastopolitam conceditJupiter urbem[29]...

— О, моє дитя, як часто я волів допомогти, підбадьорити тебе в хвилини натхнення, але не міг цього зробити через цю родину, яка мене зневажає, але яка, врешті-решт, оплачує твоє навчання... Але відтепер ти приходитимеш до мене, приходитимеш часто!

— Щовечора, дядьку, кожного вільного вечора!

— Але ж твої канікули...

— Які там канікули! Із завтрашнього дня я працюю у банківському домі мого кузена!

— Ти! У банківському домі! — здивовано скрикнув старий. — Ти! У справах! Але ж правда... Ким би ти став? Бідний стариган нічим не зміг би тобі допомогти! О! Дитя моє, із твоїми ідеями, твоїми здібностями ти народився надто пізно, я не наважуюсь сказати зарано, адже судячи з того, що відбувається, бодай крихта надії на майбутнє марна!

— Але чому я не можу відмовитись? Чи я не вільна людина?

— Ні! Не вільна! На жаль, пане Бутарден — більше, ніж просто твій дядько: він твій опікун, і я не хочу, я не маю права штовхати тебе на манівці! Ти молодий: працюй, здобувай свою незалежність, а згодом, якщо твої смаки не зміняться, якщо я ще буду на цьому світі, — приходь до мене.

— Але ж ця банківська робота мені огидна! — із запалом вигукнув юнак.

— Я знаю, мій хлопчику, але якби ж у моїй маленькій кімнаті вистачило місця на двох, я би сказав тобі: приходь, разом ми будемо щасливі, але таке життя ні до чого тебе не приведе, а зараз такі часи, що треба неодмінно до чогось приходити. Ні, працюй, забудь про мене на ці декілька років, я дам тобі лише погані поради. Не розказуй нікому про те, що зустрів свого дядька, це може завдати тобі шкоди, не думай більше про старого, який давно б уже помер, якби не його звичка навідувати щовечора старих друзів на полицях цієї зали!

— Коли я стану вільним... — мовив Мішель.

— Так! За два роки! Тобі шістнадцять, у вісімнадцять ти станеш повнолітнім; але не забувай, Мішелю, що у мене ти завжди знайдеш підтримку, пораду і моє добре серце. Ти приходитимеш мене навідувати! — додав старий, суперечачи сам собі.

— Так, так, дядечку! Де ви живете?

— Далеко, дуже далеко звідси! На рівнині Сен-Дені; але залізнична гілка бульвару Мальзерб усього лише за два кроки від мене, тому додому я дістаюсь швидко; маю маленьку холодну кімнатку, але коли ти до мене прийдеш — вона побільшає, а як потиснемо один одному руки — й потеплішає!

Так тривала розмова дядька й племінника; старий учений намагався прекрасні прагнення юнака, якими він водночас захоплювався, звести нанівець, але щоразу слова зраджували старого, виказуючи його справжні почуття; проте він усвідомлював, що митець у сучасному світі — людина декласована, яку всі зневажають і якою нехтують.

Вони говорили про все: чоловік став для Мішеля немов давньою книгою, яку юнак тепер волів гортати, але зрештою старий тільки й міг, що розповідати про минуле.

Мішель розповів дядькові, чому прийшов до бібліотеки, потім спитав про те, чому, на його думку, література занепала.

— Література померла, синку, — одказав дядько; поглянь на ці порожні зали, на ці книжки, поховані під шаром пилу; уже ніхто їх не читає; я тут — мов сторож на кладовищі, де заборонили ексгумацію.

За розмовою час сплинув непомітно.

— Уже четверта! — здивувався дядько. — Треба прощатись.

— Я прийду до вас! — сказав Мішель.

— Так! Ні! Дитя моє! Ніколи не будемо говорити ані про літературу, ані про мистецтво! Прийми ситуацію такою, якою вона є! Перш за все ти вихованець пана Бутардена, а вже потім — небіж дядька Гюгнена.

— Дозвольте мені вас провести! — запропонував Мішель.

— Ні! Нас можуть побачити разом, я піду один.

— Тоді до неділі, дядечку!

— До неділі, мій любий синку.

Мішель вийшов першим, але зумисно чекав на вулиці; він побачив, як старий усе ще впевненою ходою прямує до бульвару; юнак ішов за ним, тримаючись осторонь, до самої станції Мадлен.