Дюна - Френк Херберт

Біля ніг Стілґара й далі лежав роздутий мішок. Чоловік присів і поклав руки на нього. Підійшов хтось іще та, обіпершись на лікті, став поряд. Пол упізнав Чані, обличчя якої ховалося в тіні каптура.

— Джаміс мав тридцять три літри, сім драхм і тридцять три других драхми води, — сказала Чані. — Я благословляю її в присутності Сайядіни, Еккері-акаірі, це вода, філлісін-фолласі, Пола-Муад’Діба! Ківі а-каві, ніколи більше, накалас! Накелас! Буде зважено та виважено, укаір-ан! Серцебиттям джан-джан-джан нашого друга… Джаміса.

У раптово запалій глибокій тиші Чані обернулася і втупилася поглядом у Пола. Зрештою вона мовила:

— Де буду я полум’ям, нехай ти будеш вугіллям. Де буду я росою, нехай ти будеш водою.

— Бі-ля кейфа, — вигукнув хор.

— Полові-Муад’Дібу йде його частка, — сказала Чані. — Нехай він збереже її для племені, стерегтиме від безглуздих витрат. Нехай він буде щедрим у час скрути. Нехай він передасть її у свій час на потребу племені.

— Бі-ля кейфа, — прогудів хор.

«Я повинен прийняти воду», — подумав Пол. Він повільно підвівся і став біля Чані. Стілґар відступив, даючи йому місце, й обережно взяв балісет із рук парубка.

— Стань на коліна, — наказала Чані.

Пол підкорився.

Дівчина потягнула його руки до бурдюка з водою, притиснула їх до його пружної поверхні.

— Сю воду плем’я довіряє тобі, — сказала вона. — Джаміс залишив її. Візьми ж її з миром. — Вона підвелася, тягнучи за собою і Пола.

Стілґар повернув балісет і простягнув Полові на відкритій долоні кілька металевих кілець. Пол глянув на них, відзначивши різний розмір і те, як вони блищали в сяйві світлокулі.

Чані підчепила пальцем найбільше кільце.

— Тридцять літрів, — сказала вона. Одне за одним вона брала кільця, показувала Полові й рахувала. — Два літри, літр, сім водочасток по одній драхмі кожна, одна водочастка в три тридцять других частки. Усього тридцять три літри та сім і тридцять три других драхми.

Вона надягнула всі кільця на палець і показала Полові.

— Чи приймаєш ти їх? — запитав Стілгар.

Пол, ковтнувши, кивнув.

— Так.

— Потім, — продовжила Чані, — я покажу тобі, як зав’язувати їх у хустину, щоб вони не дзвеніли і не видавали тебе, коли необхідна тиша.

— Ти можеш… потримати їх у себе для мене? — запитав Пол.

Чані обернулася і здивовано зиркнула на Стілґара.

Він посміхнувся:

— Чані, Пол-Муад’Діб, якого ми звемо Усулем, ще не знає наших звичаїв. Візьми його водні кільця без будь-яких зобов’язань, доки не настане час навчити його правильно їх носити.

Дівчина кивнула, дістала з-під бурнуса стрічку, нанизала кільця на неї, обплітаючи їх складними вузлами. Повагавшись трохи, вона сховала їх у черес під одягом.

«Щось я зробив не так», — подумав Пол. Він збагнув, що всі навколо повеселішали — щось їх дуже розважило. Розум увімкнув пророчу пам’ять: пропозиція водних кілець — частина ритуалу залицяння.

— Водожреці, — покликав Стілґар.

Шурхочучи платтям, фримени підвелися. Двоє виступили наперед і прийняли бурдюк із водою. Стілґар опустив світлокулю й пішов уперед, освітлюючи нею глибини печери.

Пол, який ішов за Чані, бачив маслянисті плями гарячого світла на кам’яних стінах і тіні, що танцювали на них. Він відчував, як піднявся настрій у людей навколо. Тихе повітря повнилося очікуванням.

Джессіка, яку потягнули в кінець загону енергійні руки, погамувала в собі мить паніки, штовхаючись між спітнілими тілами. Вона впізнавала елементи ритуалу, рештки чакобси та бхотані-джиб у словах і знала, яка нечувана жорстокість може вибухнути з цих простих на перший погляд митей.

«Джан-джан-джан, — думала вона. — Іди-іди-іди».

Немов дитяча гра, що втратила будь-які обмеження, потрапивши в дорослі руки.

Стілґар зупинився біля жовтої скелястої стіни. Натиснув на уламок — і стіна безшумно від’їхала вбік, відкриваючи нерівну розколину. Вождь рушив уперед, повз стільникові ґрати, з яких виринув струмінь прохолодного повітря, коли Пол минав їх.

Пол здивовано поглянув на Чані й торкнувся її руки.

— Повітря видається вологим, — мовив він.

— Тсс, — прошепотіла дівчина.

Але чоловік позаду них зауважив:

— Сьогодні в пастці багато вологи. То Джаміс каже нам, що задоволений.

Джессіка пірнула в таємні двері й почула, як вони зачинилися за нею. Вона зауважила, як сповільнювалися фримени, коли підходили до стільникових ґрат, відчула вологість повітря, коли сама минала їх.

«Вітрова пастка! — промайнуло в її голові. — Десь на поверхні вони сховали вітрову пастку, яка спрямовує повітря сюди, в глибину прохолодних печер, де й конденсується волога».

Вони проминули ще одні скелясті двері з ґратами — й ті зачинилися за ними. Пол і Джессіка відчули, як їхніх спин торкнувся порив вологого повітря.

Світлокуля в руках Стілгара, який ішов на чолі загону, опустилася нижче від голів людей, які крокували перед Полом. Юнак зауважив, що сходи під ногами повертають ліворуч і вниз. Світло відбивалося від укритих каптурами голів. Тим часом загін, звиваючись, спускався гвинтовими сходами.

Джессіка відчула, як напружилися люди навколо, як важка тиша тиснула й дряпала її нерви.

Сходи закінчилися, і загін пірнув у низькі двері. Велике просторе приміщення з високою вигнутою скелею поглинуло сяйво світлокулі.

Чані взяла Пола за руку, і юнак почув тихе скрапування в прохолодному повітрі, а також зауважив заціпеніння, яке охопило фрименів перед священною водою.

«Я бачив це місце уві сні», — подумав він.

Ця думка заспокоювала й бентежила водночас. Далеко попереду на цій стежині орди фанатиків прорубували крізь усесвіт славний шлях із його іменем на вустах. Зелено-чорний стяг Атрідів став би символом жаху. Дикі легіони кидалися б у бій із ратним кличем: «Муад’Діб!»

«Цього не повинно трапитися, — міркував він. — Я не можу таке дозволити».

Але парубок відчував у собі докучливу расову свідомість, власну жахливу мету, а тому знав, що ніщо не здатне відвернути джаґґернаутову[56] колісницю. Вона набирала ваги та рухомої сили. Навіть якби він помер цієї ж миті, усе продовжилося б через його матір і ненароджену сестру. Спинити божевільний рух може лише загибель усього загону — разом із ним і його матір’ю.

Пол роззирнувся і побачив, як фримени вишикувалися в шеренгу. Вони притиснули парубка до низького бар’єра, видовбаного в скелі. У сяйві Стілґарової світлокулі Пол бачив, що далі простягається гладка темна поверхня води. Вона простягалася далеко в тіні — глибока й чорна. Дальня стіна ледь-ледь бовваніла аж за сто метрів.

Джессіка відчула, як суха, стягнена шкіра на лобі та щоках розрівнялася у вологому середовищі. Водойма була глибокою — жінка відчувала її глибочінь і ледь змогла втамувати бажання занурити туди руки.

Ліворуч пролунав плюскіт. Жінка глянула на ряд фрименів, що стояв у тіні, побачила Стілґара