Дюна - Френк Херберт

Граф мовив до своєї леді:

— Ум-м-м-м-ах-х-х-гм-м-м, ви вибачите ум-м-м нас, люба?

— Кожен день, а іноді й кожна година приносять зміни, — відказала вона. — М-м-м-м.

Перш ніж відвернутися, жінка солодко всміхнулася Баронові. Зашелестіли довгі спідниці сукні, й вона рушила до двостулкових дверей у кінці коридору королівською ходою, ні на мить не зігнувши спину.

Барон зауважив, що розмови між представниками Молодших Домів стихли, коли вона наблизилася. Усі погляди були звернені на неї. «Бене Ґессерит! — подумав Барон. — Всесвіт був би значно кращим без них усіх!»

— Ліворуч між двома колонами є конус тиші, — мовив Барон. — Ми можемо поговорити там, не боячись, що нас підслухають.

Рухаючись перевальцем, Барон повів гостя у звуковбирне поле, відчуваючи, як галас палацу вщухав і віддалявся.

Граф став біля Барона, й вони повернулися обличчям до стіни, щоб ніхто не міг прочитати їхні слова по губах.

— Ми не задоволені тим, як ви вигнали сардаукарів із Арракіса, — почав граф.

«Говорить напряму!» — подумав Барон.

— Сардаукари не могли лишатися на планеті довше, інакше був ризик, що інші дізнаються, як саме Імператор допоміг мені, — відповів Барон.

— Але здається, ваш небіж Раббан не достатньо сильно тисне, щоб вирішити фрименську проблему.

— Чого бажає Імператор? — запитав Барон. — На Арракісі лишилася пригоршня тих фрименів, не більше. Південна пустеля — безлюдна. А північну регулярно прочісують наші патрулі.

— Хто сказав, що південна пустеля безлюдна?

— Ваш власний планетолог і сказав, любий графе.

— Але доктор Кайнс мертвий.

— Ох, так… на жаль, так і є.

— Дехто пролітав над південними широтами й дещо нам сказав, — мовив граф. — Є свідчення про наявність там рослин.

— Отже, Гільдія погодилася на космічне спостереження?

— Ви ж самі чудово знаєте, Бароне. Імператор не має можливості законно спостерігати за Арракісом.

— А я не можу це собі дозволити, — відказав Барон. — Хто там пролітав?

— Один… контрабандист.

— Він збрехав вам, графе, — мовив Барон. — Контрабандисти не можуть подорожувати південними широтами краще, ніж люди Раббана. Бурі, піщані перешкоди — ну ви ж самі знаєте. Навігаційні знаки падають швидше, ніж ми встигаємо їх установлювати.

— Різні види перешкод ми обговоримо іншим разом, — мовив граф.

«Он як», — подумав Барон і запитав:

— Тож ви знайшли якусь хибу в моїх розрахунках?

— Коли йдеться про хиби, нема місця для самозахисту, — відказав граф.

«Він навмисне намагається розгнівити мене», — подумав Барон. Харконнен двічі глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. Він відчував запах власного поту, а паски підвісок під мантією враз зачухалися й почали натирати.

— Імператор не може не тішитися звісткою про смерть наложниці та хлопчика, — мовив Барон. — Вони втекли в пустелю. А там почалася буря.

— Так, останнім часом трапляється багато зручних нещасних випадків, — погодився граф.

— Мені не подобається ваш тон, графе, — застеріг Барон.

— Злість — це одне, а жорстокість — зовсім інше, — відказав граф. — Дозвольте мені вас попередити: якщо зі мною тут трапиться нещасний випадок, усі Великі Доми дізнаються про те, що ви зробили на Арракісі. Вони вже давно підозрюють, як саме ви ведете справи.

— Остання здійснена мною справа, що спадає на думку, — мовив Барон, — це перевезення кількох легіонів сардаукарів на Арракіс.

— Гадаєте, зможете погрожувати цим фактом Імператорові?

— Я б і не подумав про таке!

Граф усміхнувся.

— Командири сардаукарів можуть зізнатися, що вони діяли без жодних наказів, бо їм просто хотілося побитися з вашою фрименською наволоччю.

— Багато хто міг би засумніватися в щирості такого зізнання, — відказав Барон, однак ця погроза вразила його. «Невже сардаукари справді настільки дисципліновані?» — замислився він.

— Імператор хоче здійснити ревізію ваших бухгалтерських книг.

— У будь-який час.

— І ви… гм… не маєте жодних заперечень?

— Жодних. Моє директорство в ДАПТі витримає найретельнішу перевірку, — мовив Харконнен і подумав: «Нехай висуне проти мене хибне звинувачення й оголосить його. А я стоятиму, як Прометей, і казатиму: „Зріть же мене, на мене зведено наклеп“. А тоді хай нападає на мене знову, нехай навіть справедливо. Великі Доми не повірять звинуваченням того, хто вже раз показав свою неправдивість».

— Не сумніваюся, що ваші бухгалтерські книги витримають найретельнішу перевірку, — пробурмотів граф.

— А чому Імператор настільки зацікавлений у винищенні фрименів? — запитав Барон.

— Бажаєте змінити тему, так? — граф знизав плечима. — Цього хочуть сардаукари, не Імператор. Їм потрібно попрактикуватися в убивствах… і вони ненавидять лишати справи незавершеними.

«Невже він намагається залякати мене, нагадавши, що спирається на кровожерливих убивць?» — запитав сам себе Барон.

— Певна кількість убивств завжди йде на користь справі, — мовив Барон. — Але ж потрібно знати міру. Хтось має лишитися, щоб видобувати прянощі.

Граф зайшовся коротким гавкучим сміхом.

— Гадаєте, зможете використати фрименів?

— Їх для такого завжди було замало, — відповів Барон. — Однак убивства створюють дискомфорт для решти мого населення. Тож, любий графе Фенрінґу, я дійшов до точки, коли варто обдумати інше вирішення арракійської проблеми. І я маю визнати, що Імператор вартий особливої похвали за дароване ним натхнення.

— Гм-м-м?

— Розумієте, графе, імператорська планета-в’язниця Салуса Секундус надихнула мене.

Граф зиркнув на Барона, і його очі зацікавлено зблиснули.

— Який зв’язок може бути між Арракісом і Салусою Секундус?

Помітивши тривогу у Фенрінґових очах, Барон відповів:

— Поки що жодного.

— Поки що?

— Ви маєте визнати, що якби ми використали Арракіс як планету-в’язницю, то отримали б надійну робочу силу.

— Ви передбачаєте збільшення кількості в’язнів?

— Там почалися хвилювання, — визнав Барон. — Мені довелося сильніше їх притиснути, Фенрінґу. Зрештою, ви ж знаєте ціну, яку я був змушений заплатити проклятій Гільдії за перевезення наших об’єднаних сил на Арракіс. Звідкілясь же я маю повернути ті гроші.

— Я б не радив вам використовувати Арракіс як планету-в’язницю без Імператорського дозволу, Бароне.

— Звісно ж ні, — відказав Барон і здивувався несподіваним крижаним ноткам у голосі Фенрінґа.

— Є ще одне питання, — мовив граф. — Ми дізналися, що ментат Герцога Лето, Зуфір Хават, не мертвий, а перебуває у вас на службі.

— Я не міг змусити себе знищити його, — відповів Барон.

— Ви збрехали командирові сардаукарів, коли сказали, що Хават мертвий.

— Але то була свята неправда, графе. Я б не наважився довго сперечатися з тим чоловіком.

— Хават і був справжнім зрадником?

— Ох, я вас прошу, ні! То був фальшивий лікар. — Барон витер зі щоки піт. — Ви маєте зрозуміти, Фенрінґу, я лишився без ментата. Ви знаєте про це. А я ніколи не лишався без ментата. Це так незручно.

— Як ви змусили Хавата перейти на ваш бік?

— Його Герцог помер, — Барон витиснув усмішку. — Нема чого боятися Хавата, любий графе. Плоть ментата насичена латентною отрутою. Ми