Дюна - Френк Херберт

— Припиніть давати антидот, — сказав граф.

— Але ж Хават корисний!

— І знає надто багато такого, чого не варто знати жодній живій душі.

— Ви ж казали, що Імператор не боїться викриття.

— Не грайтеся зі мною, Бароне!

— Якщо я побачу такий наказ з Імператорською печаткою, то виконаю його, — мовив Барон. — Але я не підкорюватимуся вашим примхам.

— Гадаєте, це примха?

— А що ж іще? Імператор також мені дещо винен, Фенрінґу. Я звільнив його від проблемного Герцога.

— Завдяки допомозі кількох сардаукарів.

— А де б іще Імператор знайшов Дім, готовий надати власні мундири, щоб приховати його участь у цій справі?

— Він ставить собі те саме запитання, Бароне, але з трішки іншим акцентом.

Барон, вивчаючи Фенрінґа, звернув увагу на його стиснуті щелепи й ретельний самоконтроль.

— А тепер, — мовив Харконнен, — я сподіваюся, що Імператор не думає, що зможе виступити проти мене цілком таємно.

— Він сподівається, що це не знадобиться.

— Імператор же не думає, що я становлю для нього загрозу! — Барон додав у свій голос трішки гніву й горя, міркуючи: «Хай-но тільки спробує звинуватити мене в цьому! Я всядуся на трон і битиму себе в груди, спростовуючи наклеп, який на мене звели».

Граф відповів сухим, відчуженим голосом:

— Імператор вірить у те, що підказують йому чуття.

— Невже Імператор наважиться звинуватити мене в зраді перед Радою Ландсрааду? — Барон затамував подих у надії, що так воно і буде.

— Для Імператора не існує поняття «наважуватися».

Барон крутнувся на підвісках, щоб приховати свій вираз обличчя. «Це може трапитися ще за життя! — подумав він. — Імператор! Хай тільки-но звинуватить мене! А тоді — трішки хабарів, трішки репресій — і всі Великі Доми об’єднаються: вони побіжать під мій стяг, як селяни, що шукають порятунку. Вони ж понад усе бояться, що імператорські сардаукари виріжуть їх поодинці».

— Імператор щиро сподівається, що йому ніколи не доведеться звинувачувати вас у зраді, — відповів граф.

Баронові складно було приховати іронію, однак усе ж таки вдалося замаскувати її тужливим тоном:

— Я завжди був найвірнішим підданим. Неможливо висловити, скільки болю завдають мені такі слова.

— Ум-м-м-м-ах-гм-м-м, — мовив на те граф.

Повернувшись до графа спиною, Барон кивнув, а тоді мовив:

— Час іти на арену.

— Звісно, — погодився граф.

Вони пліч-о-пліч вийшли з конуса тиші й рушили до гурту представників Молодших Домів у кінці зали. Десь у палаці повільно подзенькував дзвін — за двадцять хвилин на арені почнеться дійство, час збиратися.

— Молодші Доми чекають, щоб ви повели їх, — мовив граф, кивнувши людям, до яких вони наближалися.

«Двозначності… двозначності», — подумав Барон.

Він поглянув на два нові талісмани, що прикрашали вхід до зали з двох боків: голову бугая й олійний портрет старого Герцога Атріда, батька померлого Герцога Лето. Вони виповнили Барона лихими передчуттями, і йому стало цікаво, які ж почуття ці талісмани навіювали Герцогові Лето, коли висіли в залах на Каладані, а потім — на Арракісі: бравурний батько й голова бика, що вбив його.

— Людству відома лише одна мм-м-м наука, — мовив граф, коли вони підібрали свій шлейф із послідовників і вийшли із зали до кімнати очікування — вузького приміщення з високими вікнами й біло-багряними кахлями на підлозі.

— І яка ж це наука? — поцікавився Барон.

— Ум-м-м-гм наука ах-х-х невдоволення, — відповів граф.

Представники Молодших Домів, які йшли позаду, вівцепикі й улесливі, розсміялися з чітко розрахованим схваленням, але той сміх прозвучав дисонансом із несподіваним гуркотом двигунів машин, гострокутні прапорці яких тріпотіли на вітрі.

Барон підвищив голос, щоб перекричати несподіваний гамір.

— Сподіваюся, графе Фенрінґу, ви лишитеся задоволені виступом мого небожа сьогодні.

— Мене а-г-м-м переповнює ум-м-м лише гм-м-м передзахоплення, — відповів граф. — У просе-вербаль гм-м-м завжди потрібно ум-м-м-а-х-х брати до уваги уг-м-м того, хто його оголошує.

Барон аж закляк від здивування, але приховав це, вдаючи, що оступився на першій сходинці вниз. Просе-вербаль! Це ж заява про злочин проти Імперії!

Але граф загиготів, удаючи, ніби це жарт, і поляскав Барона по руці.

Незважаючи на це, усю дорогу до арени Барон, умостившись на броньовані подушки свого авто, потай наглядав за графом, який сидів біля нього, і запитував себе, чому ж це побігач Імператора вважав за необхідне пожартувати саме так у присутності представників Молодших Домів. Очевидно, що Фенрінґ надзвичайно рідко робить те, що вважає непотрібним, промовляє два слова там, де можна обмежитися одним чи вкладає у свої фрази одне-єдине значення.

Вони сиділи в золотій ложі над трикутною ареною. Ревіли труби, ряди навколо них заповнювалися галасом людей і майорінням стягів, коли Барон отримав свою відповідь.

— Мій любий Бароне, — мовив граф, нахилившись до вуха господаря планети, — ви ж знаєте, що Імператор іще не дав офіційного схвалення щодо вашого вибору спадкоємця, правда?

Барон почувався так, наче враз опинився в особистому конусі тиші, витвореному його власним шоком. Він витріщився на Фенрінґа, помітивши краєм ока, як повз охоронців пройшла дружина графа й приєдналася до них у золотій ложі.

— Саме тому я насправді сьогодні тут, — мовив граф. — Імператор бажає, щоб я підготував звіт про те, чи вартісного ви обрали спадкоємця. Арена — це найкращий спосіб зазирнути людині під маску, чи не так?

— Імператор обіцяв, що я зможу вільно обирати спадкоємця! — відповів Барон скрипучим голосом.

— Побачимо, — відказав Фенрінґ і відвернувся, щоб привітатися зі своєю леді. Вона сіла, усміхнулася Баронові, а тоді зосередила увагу на піщаній арені, де саме з’явився Фейд-Раута в жилеті й трико. Права рука в чорній рукавиці стискала довгого ножа, а ліва рука в білій тримала короткого ножа.

— Білий колір означає отруту, а чорний — чистоту, — пояснила леді Фенрінґ. — Цікавий звичай, чи не так, коханий?

— Ум-м-м-м, — погодився граф.

Вітальний галас здійнявся над родинними галереями, і Фейд- Раута спинився, щоб насолодитися ним. Він поглянув угору, роздивляючись обличчя кузин і кузенів, напівбратів, наложниць і ненащів. Їхні рожеві роти зяяли між розмаєм різнобарвного вбрання і стягів.

Фейд-Раута збагнув, що переповнені ряди облич із однаковою жадібністю дивилися б і на кров раба-гладіатора, і на його власну. Звісно, не було жодного сумніву в результаті цього поєдинку. Зберігалася лише видимість небезпеки, а не її суть — і все ж таки…

Фейд-Раута підняв ножі до сонця і на старовинний манер привітав усі три кути арени. Короткий ніж у руці, вбраній у білу рукавицю (білий — колір отрути), першим сховався в піхви. За ним — довге лезо в