Дюна - Френк Херберт

«Цього не буде, — мовив він собі. — Я не можу допустити цього».

34

Бог створив Арракіс, щоб гартувати вірних.

Принцеса Ірулан. Мудрість Муад’Діба

У цілковитій тиші печери Джессіка чула, як шкряботить об камінь пісок під ногами людей. На віддалі пролунали крики птахів. То, як пояснив Стілґар, перегукувалися між собою вартові.

Із входу до печери зняли величезні пластмасові герметичні заслінки. Жінка бачила, як вечірні тіні видираються по кам’яному карнизові перед нею та по улоговині внизу. Вона розуміла, що денне світло йде від них; помічала це по тінях і сухій спеці. А також знала, що скоро натреноване тіло подарує їй те, що, ймовірно, мали всі фримени — здатність відчувати найменшу зміну вологості повітря.

Як поспішно застібнули вони дистикости, щойно відкрили вхід!

Глибоко всередині печери хтось затягнув монотонний спів:

— Іма трава около!

І коренья около!

Джессіка тихенько переклала: «Ось попіл! А ось коріння!»

Похоронна процесія за Джамісом почалася.

Жінка поглянула на арракійську заграву, на розкладений нею в небі різнокольоровий пасьянс. Тим часом ніч уже почала вкривати мороком далекі скелі та дюни.

Але спека нікуди не зникала.

Жарінь повернула Джессіку думками до води. Вона зауважила, що місцеві навчилися відчувати спрагу лише тоді, коли могли собі це дозволити.

Спрага.

Джессіка пригадала освітлені місячним сяйвом хвилі Каладана, що вбирали в біле прибережне каміння… а ще важкий, сповнений вологи вітер. А тепер вітерець, що шарпав її робу, висушував відкриті ділянки шкіри на лобі та щоках. Новий носовий корок заважав, а трубка, що тягнулася через обличчя вниз до дистикоста й збирала вологу подиху, постійно нагадувала про себе.

А сам дистикост — просто ванна з потом.

«Коли рівень вологи у твоєму тілі знизиться, дистикост буде легше носити», — сказав їй якось Стілґар.

Жінка знала, що фримен має рацію, але знання не робило одяг зручнішим. Несвідома зацикленість на воді тяжіла над її свідомістю. «Ні, — виправила вона себе: зацикленість стосувалася вологи».

А це поняття було набагато глибшим і витонченішим.

Джессіка почула кроки й обернулася назустріч Полові, який вийшов із глибин печери. За ним крок у крок ішла дівчина з мініатюрним обличчям — Чані.

«І ще дещо, — подумала Джессіка. — Пола треба буде попередити щодо місцевих жінок. Жодна з жінок пустелі не може стати дружиною Герцогові. Конкубіною — так, але не дружиною».

Потім вона запитувала себе: «Невже я справді перейнялася його планами?» І тоді збагнула, як же добре її виховали. «Я можу думати про шлюбні потреби спадкоємця, незважаючи на те що сама була Герцоговою наложницею. Проте… Я була більше ніж просто наложницею».

— Мамо.

Пол спинився перед нею. Чані застигла поряд із юнаком.

— Мамо, ти знаєш, що вони там роблять?

Джессіка глянула на темні плями очей, що блищали під каптуром.

— Гадаю, так.

— Чані показала мені… бо мені слід було це побачити й дати свою згоду на зважування води.

Джессіка зиркнула на Чані.

— Вони викачали воду Джаміса, — промовила Чані. Через носові корки її тонкий голос трохи гугнів. — Таке правило. Плоть належить людині, а її вода — племені… за винятком тих випадків, коли покійник поліг у бою.

— Вони кажуть, що тепер це моя вода, — прошепотів Пол.

Джессіка здивувалася: чому ж почуте миттю насторожило її і зробило дуже обережною?

— Вода, здобута в бою, належить переможцеві, — продовжила Чані. — Це тому, що битися доводиться без дистикостів. Переможець має відновити воду, втрачену в бою.

— Мені не потрібна його вода, — пробурмотів Пол. Йому здавалося, що він сам — частина безлічі образів, що водночас проносилися уривками перед його внутрішнім зором. Він не був певен, що саме робитиме, але одне знав точно: йому не потрібна вода, яку випарували з тіла Джаміса.

— Це ж… вода, — здивувалася Чані.

Джессіку вразило те, як саме дівчина вимовила це слово. «Вода». Стільки значення в простому слові. Їй на думку спала Бене-Ґессеритська аксіома: «Виживати — означає вміти плавати в небезпечних водах». І тоді жінка вирішила: «Ми з Полом повинні знайти мілини та течії в цих небезпечних водах… якщо хочемо вижити».

— Ти приймеш воду, — сказала Джессіка.

Вона впізнала тон власного голосу, адже саме так якось розмовляла з Лето. Вона переконувала свого, тепер покійного, Герцога взяти велику суму, що йому пропонували за підтримку однієї сумнівної авантюри. Гроші підтримували владу Атрідів.

На Арракісі грошима була вода. Джессіка це чітко зрозуміла.

Пол змовчав. Він знав, що вчинить так, як веліла мати. Його змусив передумати не сам наказ, а її голос. Відмова від води означала б порушення фрименських звичаїв.

Пол пригадав слова чотириста шістдесят сьомої каліми з О. К. Біблії Юе. Юнак промовив:

— Усяке життя починається з води.

Джессіка витріщилася на сина. «Звідки він знає цю цитату? — питала вона себе. — Він же не вивчав таїнств».

— Сказано так, — підхопила Чані. — Гудічар мантене: у Шах-Наме написано, що спершу було створено воду.

Раптом Джессіка здригнулася з невідомої причини (і незбагненність хвилювання турбувала її ще більше, ніж саме відчуття). Вона відвернулася, аби приховати збентеження — саме вчасно, щоб побачити захід сонця. Коли світило зникло за небокраєм, несамовите буйство кольорів затопило небеса.

— Уже час!

Голос, що належав Стілґарові, продзвенів печерою:

— Джамісову зброю було знищено. Джаміса покликав Він — Шай-Хулуд, що визначає фази місяців, які щодень меншали, щоб урешті перетворитися на вигнуті та висохлі стеблини, — голос Стілґара понижчав. — Так сталося і з Джамісом.

Тиша ковдрою вкрила печеру.

Джессіка бачила сірі тіні від рухів Стілґара, примарна постать якого майоріла в темних глибинах печери. Жінку пройняв холод, і вона озирнулася на котловину.

— Хай підійдуть друзі Джаміса, — промовив Стілґар.

За спиною Джессіки пройшло кілька чоловіків, які закрили вхід завісою. У дальньому кутку печери спалахнула самотня світлокуля. Її жовтаве світло осяювало наближення людських силуетів. Джессіка чула, як шурхотять роби фрименів.

Чані ступила крок убік, неначе світло вабило її до себе.

Джессіка нахилилася до Полового вуха й прошепотіла родинною кодовою мовою:

— Стеж за їхнім ватажком; роби все, як роблять вони. Це має бути проста церемонія упокоєння Джамісової тіні.

«Це буде дечим значно більшим», — подумав Пол. Юнака охопив смуток. Він почувався так, ніби намагався схопити щось невловимо плинне й спинити його.

Чані ковзнула назад до Джессіки й узяла її за руку.

— Ходімо, Сайядіно. Ми повинні сидіти на віддалі.

Пол дивився, як жінки зникли в пітьмі, залишивши його на самоті. Він почувався покинутим.

До нього з-за спини підійшов чоловік, який установив завісу.