Дюна - Френк Херберт

Юнак покірно рушив за провідником. Дозволив заштовхнути себе в коло людей, що утворилося навколо Стілґара. Керманич стояв під світлокулею біля грудкуватого, кривого та кутастого громаддя, що скупчилося, накрите робою, на кам’яній підлозі.

Після Стілґарового помаху люди опустилися на коліна — їхній одяг зашурхотів. Пол приєднався до них, розглядаючи Стілґара: куля перетворювала очні западини чоловіка на провалля, осявала зелень хустинки на його шиї. Хлопець перевів увагу на вкриту робою купу біля Стілґарових ніг. Із-під тканини (юнак не міг помилитися) випинався гриф балісета.

— Дух покидає воду тіла, коли сходить перший місяць, — речитативом промовив вождь. — Сказано так. Коли ми побачимо сьогодні, що перший місяць зійшов, кого він покличе?

— Джаміса, — відповіли чоловіки.

Стілґар крутнувся на місці, обводячи поглядом кожне обличчя в колі.

— Я був другом Джаміса, — сказав він. — Коли біля Дірки в Скелі на нас яструбом падав літак, саме Джаміс затягнув мене до сховку.

Чоловік схилився над купою та відкинув плащ.

— Я беру цей плащ як друг Джаміса й за правом вождя.

Він накинув плащ на плечі й випростався.

Тепер Пол бачив, з чого складалася купа: блідаво-сірий блискучий дистикост, покоцана літротара, хустина, на якій лежала маленька книжечка, руків’я крис-ножа з обламаним лезом, порожні піхви, складений рюкзак, паракомпас, дистранс, гупало, купа металевих гаків завбільшки з кулак, жменя чогось, що було схожим на камінці, загорнуті в тканину, пучок зв’язаного між собою пір’я… та балісет, що притулили біля рюкзака.

«Отже, Джаміс грав на балісеті», — подумав Пол. Інструмент нагадав йому про Ґурні Галлека та про все те, що було втрачено. Завдяки своєму баченню майбутнього Пол знав, що деякі з ліній імовірності могли привести його до зустрічі з Ґурні, але їх було мало й усі вони ховалися в тіні. Це бентежило Пола. Фактор невизначеності дивував його. «Невже це означає, ніби те, що я зроблю… або можу зробити… вб’є Ґурні… або поверне його до життя… або…»

Пол ковтнув і трусонув головою.

Стілґар знову схилився над грудою.

— Це для Джамісової жінки та вартових, — виголосив він. Камінці та книжка зникли в складках роби.

— Право вождя, — співали фримени.

— Знак, який позначає кавовий сервіз Джаміса, — сказав Стілґар, піднявши тонкий диск із зеленого металу, — як свідчення того, що після повернення на січ його з дотриманням усіх церемоній передадуть Усулю.

— Право вождя, — повторили чоловіки.

Урешті-решт він узяв руків’я крис-ножа й випростався.

— Для поховальної долини.

— Для поховальної долини, — відгукнулися учасники дійства.

Джессіка, яка сиділа навпроти Пола, кивнула, впізнавши давнє джерело, звідки брав початок цей ритуал, і подумала: «Зустріч між невіглаством та знанням, між варварством і культурою починається з гідності, з якою ми ставимося до наших померлих».

Вона глянула на Пола: «Чи бачить він це? Чи знає він, що треба робити?»

— Ми — друзі Джаміса, — промовив Стілґар. — Ми не виємо над нашими мерцями, наче зграя гарваргів.

Сивобородий чоловік, що сидів ліворуч від Пола, підвівся.

— Я був другом Джаміса, — промовив він і, підійшовши до купи, взяв дистранс. — Коли рівень нашої води впав до мінімуму на січі біля Двох Птахів, Джаміс поділився своєю вологою. — Чоловік повернувся на своє місце в колі.

«Чи повинен я сказати, що був другом Джаміса? — запитував себе Пол. — Чи очікують вони, що я щось візьму з цієї купи? — Юнак побачив обличчя, що на якусь мить повернулися в його бік. — Вони справді очікують на це!»

Ще один чоловік, навпроти Пола, підвівся, підійшов до купи й узяв паракомпас.

— Я був Джамісовим другом. Коли патруль заскочив нас біля Закруту Скелі й мене поранили, Джаміс відвернув увагу нападників, щоб поранені змогли врятуватися, — фримен повернувся на своє місце в колі.

Знову обличчя повернулися до Пола. Хлопець побачив, що вони сповнені очікування, й опустив очі. Лікоть урізався в його бік, і чийсь голос прошипів:

— Ти хочеш накликати на нас біду?

«Як я можу сказати, що був його другом?» — жахнувся Пол.

Ще одна постать, вийшовши з кола, піднялася перед Полом. Коли сховане під каптуром обличчя наблизилося до світла, юнак упізнав матір. Вона зняла з купи хустину.

— Я була другом Джаміса, — виголосила вона. — Коли його дух збагнув, чого хоче істина, він покинув тіло й урятував мого сина. — Вона повернулася на місце.

І Пол пригадав материн голос, те презирство, яким вона винагородила його після бою. «І як воно — почуватися вбивцею?»

Знову Пол побачив повернуті у свій бік обличчя, відчув гнів і страх, що поширювалися між фрименами. У свідомості Пола зринув уривок із фільмокниги «Культ Мертвих», який мати колись записала для нього. Тепер він знав, що має зробити.

Пол повільно звівся на ноги.

Опинившись у центрі кола, Пол відчув, ніби його єство зменшується. Неначе він утратив частинку себе й тепер шукав її тут. Він схилився над купою речей і взяв балісет. Тихо загула струна, зачепившись об щось.

— Я був другом Джаміса, — прошепотів Пол.

Він відчув, як сльози запекли йому в очах, і підвищив голос:

— Джаміс навчив мене, що… коли ти вбиваєш… ти платиш за це. Хотів би я краще знати Джаміса.

Наосліп він відшукав шлях назад до свого місця в колі й опустився на кам’яну підлогу.

Загомоніли голоси:

— Він пролив сльози!

Це прокотилося колом:

— Усуль віддав вологу мертвому!

Чиїсь пальці торкнулися мокрої щоки юнака. У голосах фрименів чувся благоговійний страх.

Вслухаючись у це перешіптування, Джессіка зрозуміла всю глибину нового досвіду, збагнула, під якою суворою забороною були серед фрименів сльози.

Вона зосередила увагу на словах: «Він віддав вологу мертвому». Сльози були справжнім даром світу тіней. Поза сумнівом, вони були священними.

Досі ніщо на цій планеті не утверджувало для неї унікальну цінність води з такою силою. Ні продавці води, ні суха шкіра місцевих, ні дистикости чи правила водної дисципліни. Ця субстанція була важливішою за все інше — це було саме життя, яке зусібіч оточували символи та ритуали.

Вода.

— Я торкнувся його щоки, — прошепотів хтось. — Я відчув дар.

Спершу Пола налякали пальці, що торкнулися його щоки. Він стиснув холодний гриф балісета, відчув, як струни врізалися йому в долоню. Але тоді хлопець побачив обличчя, широкі від здивування очі.

Зрештою, руки облишили його. Похоронний ритуал тривав. Але тепер навколо Пола утворилася ледь відчутна порожнеча. Усі розступалися, вшановуючи його правом на самотність. Церемонія завершилася тихим співом:

Повний місяць тебе кличе —

Шай-Хулуда знай в обличчя.

Ніч червона потемніла,

смерть кривава тебе стріла.

Місяцеві шлем благання:

дай нам щастя без страждання.

Най знайдеться, що шукаєм,

в глибині