Дюна - Френк Херберт

Замість того щоб сховатися, Пол зустрів його випад ударом свого леза. А тоді юнак відступив, повернувши ліворуч і дякуючи Чані за попередження.

Джаміс позадкував у центр кола, розтираючи руків’я ножа. З рани потекла кров, але вже за мить вона спинилася. Його широко розплющені очі — дві чорно-сині діри — витріщалися на Пола і вивчали його з особливою пильністю в тьмяному сяйві світлокуль.

— О, один поранений, — пробурмотів Стілґар.

Пол став напоготові і, як його завжди вчили робити після першої крові, вигукнув:

— Ти здаєшся?

— Ха! — крикнув у відповідь Джаміс.

Натовпом прокотився злий гамір.

— Тихо! — гукнув Стілґар. — Хлопчина не знає наших звичаїв. — А тоді звернувся до Пола: — Не можна здаватися, коли кинуто виклик тахадді. Єдиний можливий фінал — смерть.

Джессіка побачила, що Пол важко ковтнув, і подумала: «Він іще ніколи не вбивав людину ось так… у гарячій крові ножового бою. Чи ж зможе?»

Пол повільно кружляв у ритмі нав’язаного Джамісом руху. Пророче знання про нуртування змінних параметрів у часі повернулося й переслідувало його. Його нове знання підказувало, що цей бій містить забагато нашвидку ухвалених рішень, щоб відкрити хоча б якийсь чіткий канал до майбутнього.

Змінні перепліталися зі змінними — і саме тому ця печера лежала перед ним, неначе туманна сполучна ланка на дорозі. Вона скидалася на велетенську скелю посеред повені, навколо якої в потоці нуртували вири.

— Закінчуй уже, малий, — пробурмотів Стілґар. — Не грайся з ним.

Пол вийшов на середину кола, покладаючись на власну перевагу у швидкості.

Тепер Джаміс задкував: він збагнув, що перед ним, у колі тахадді, стоїть зовсім не м’якотілий чужинець, легка здобич для фрименського крис-ножа.

Джессіка побачила, як на чоловіковому обличчі промайнула тінь відчаю. «Ось тепер він справді небезпечний, — подумала вона. — Тепер він у відчаї і здатен на будь-що. Він бачить, що перед ним не дитина його племені, а бойова машина, народжена й ізмалечку тренована для вбивства. Ось тепер страх, що я посіяла в ньому, розквітнув».

І тоді вона збагнула, що їй навіть шкода Джаміса — однак це почуття затьмарювало розуміння смертельної небезпеки для сина.

«Джаміс здатен на будь-що… на будь-який непередбачуваний учинок», — мовила вона сама собі. Їй стало цікаво, чи ж передчував Пол таке майбутнє, чи переживав уже таке у своїх видіннях. Але Джессіка бачила, як рухається її син, помічала краплинки поту на обличчі та плечах, обережну пильність у русі м’язів. І вперше вона відчула, хоч і не збагнула, фактор непевності в Половому дарі.

Тепер Пол керував боєм: кружляв, але не нападав. Він відчував страх, що пронизував суперника. Спогади пропливали Половою свідомістю, говорили до нього голосом Дункана Айдаго: «Якщо суперник боїться тебе, настає мить, коли потрібно дати можливість страху розвинутися вповні; дай йому час попрацювати з ним. Нехай він обернеться на жах. Нажахана людина б’ється проти самої себе. І внаслідок цього вона нападає від відчаю. Ця мить є найнебезпечнішою, але нажахані люди зазвичай припускаються фатальних помилок. Ми вчимо тебе тут помічати ці помилки й використовувати їх».

Гамір прокотився юрбою, що зібралася в печері.

«Вони гадають, що Пол грається з Джамісом, — подумала Джессіка. — Вони гадають, що він невиправдано жорстокий».

Але також вона відчувала підсвідоме захоплення юрми, її насолоду видовищем. А ще — напругу, яка наростала в Джамісі. Те, що настане мить, коли ця напруга сягне межі, аби можна було стримати її, очевидно й для неї, і для самого Джаміса… і для Пола.

Джаміс високо стрибнув, здійснив оманливий випад і виставив уперед праву руку, але вона виявилася порожньою. Фримен переклав крис-ніж у ліву руку.

Джессіка охнула.

Але Чані попереджала Пола: «Джаміс б’ється обома руками». Цей підступ закарбувався в глибинах його свідомості мимохідь. «Зосередься на ножі, а не на руці, яка тримає його, — знову і знову повторював Ґурні Галлек. — Ніж — небезпечніший за руку, і він може опинитися в обох долонях».

А ще Пол помітив Джамісову помилку: поганий контроль ніг. Чоловікові знадобилося на одне серцебиття більше часу, ніж треба, щоб підвестися після стрибка, який мав на меті збити Пола з пантелику й приховати перекладання ножа в іншу руку.

Якщо не зважати на жовтаве сяйво світлокуль і чорнильні очі натовпу глядачів, цей бій дуже скидався на урок у тренувальному залі. Щити не беруться до уваги, коли можна використати проти суперника рухи його власного тіла. Пол блискавично переклав ножа в іншу руку, відскочив і вдарив знизу вгору — саме туди, куди нахилялися груди Джаміса. А тоді відскочив і дивився, як ворог падає.

Джаміс упав, мов зім’ята ганчірка, обличчям донизу. Раз вдихнув, повернув лице до Пола й завмер на скелястій підлозі. Його мертві очі зорили вдалину, наче намистинки темного скла.

«Убивати вістрям — не надто елегантно, — якось сказав Айдаго Полові, — але хай це не стримує твою руку тоді, коли з’являється така нагода».

Натовп кинувся вперед, заповнюючи коло, й відтіснив Пола вбік. Фримени безтямно згуртувалися навколо тіла Джаміса. Скоро вони поспішили в глибини печери, несучи захований у плащ труп.

І не стало тіла на скелястій підлозі.

Джессіка протиснулася до сина. Вона почувалася так, наче плавала в морі одягнених смердючих спин на диво мовчазного гурту.

«Настала жахлива мить, — подумала жінка. — Він убив людину, користуючись очевидною перевагою в силі тіла й духу. Не можна, щоб він насолоджувався такими перемогами».

Вона протиснулася через рештки натовпу до маленької вільної ділянки, де двоє бородатих фрименів допомагали Полові надягнути дистикост.

Джессіка вдивлялася в сина. Полові очі сяяли. Він важко дихав і радше дозволяв фрименам одягати себе, аніж допомагав їм.

— Бився з Джамісом і не отримав жодної подряпини, — пробурмотів один із чоловіків.

Чані стояла збоку, зосередивши погляд на Полові. Джессіка помітила збудження і навіть захоплення на мініатюрному обличчі дівчини.

«Це потрібно зробити відразу й швидко», — подумала Джессіка.

Вклавши в голос і поставу максимальну зневагу, вона мовила:

— Чудо-о-во, і як воно — почуватися вбивцею?

Пол завмер, неначе від ляпаса. Він перетнувся з холодним поглядом матері, і його обличчя потемніло від припливу крові. Хлопець мимоволі зиркнув на те місце на підлозі печери, де лежав Джаміс.

Стілґар протиснувся біля Джессіки, повернувшись із глибин печери, куди віднесли тіло Джаміса. Він звернувся до Пола гірким зосередженим тоном:

— Коли настане час і ти захочеш кинути виклик мені, щоб здобути мою бурку вождя, не думай, що ти гратимешся зі мною так, як грався з Джамісом.

Джессіка відчула, як Стілґарові слова і її власні запали юнакові