Житія Святих - Червень - Данило Туптало

за ними йшла годувальниця, хвилюючись і зітхаючи. Коли ж зійшли на нижній ґанок, тут явилися вбивці, що чекали на них. І, взявши від Василиси царевича за ручку, син її Данилко Волохов, що ніж оголений таємно в рукаві тримав, вивів його насеред двору і сказав до хлопця: "Це в тебе, государю, нова барма". Той же, наче ягня незлобливе, підняв голову і відповів йому тихим голосом, кажучи: "Це моя стара барма". Коли хлопець те сказав, раптом вбивця той приготованим ножем, наче змія жалом, уколов святого отрока в шию, але не зміг перерізати горла: страх і тремтіння його охопили — і, кинувши ножа, утік. Годувальниця ж як це побачила, зразу закричала голосом сильним і впала на царевича, що лежав на землі. Данило ж Битяговський і Микита Качалов почали бити її дуже і штовхати ногами, що залишилася вона напівмертва. Отрока ж, забравши від неї, зарізали, як ягня, — горло йому перерізали. Почула цариця крик той, побігла швидко з горниці своєї додолу, і коли побачила єдиного сина свого, наче ягня зарізаного, тіло ж його ще тремтіло, і кров з рани лилася, — підняла голос великий, що з материнської утроби рвався, і ридала гірко, її ж зойк і ридання ніхто переповісти не може. Вдарившись об землю, побиваючись над заколеним синовим тілом, била руками в груди свої, рвала волосся, закривавлене чисте тіло дитини своєї сльозами, наче струменями, змочувала, горе і лихо взивала — від великого болю і туги сердечної знемогла і впала наче мертва. Так убитий був невинний отрок, святий благовірний царевич Димитрій Іванович, государ углецький, від рабів своїх, заздрісних злостивців і владолюбців, у восьмий рік від народження свого, шостого тижня після Пасхи, у день суботній, у восьму годину дня, в останню чверть.

Коли ж те неправедне убивство здійснювалося, трапилося тоді у дворі государя бути одному з пономарів соборної церкви. Він здалеку бачив, як государя царевича раби його люто зарізали, побіг на дзвіницю і, двері за собою замкнувши міцно, почав у великий дзвін бити на сполох. Убивці ж побігли до дзвіниці, хотіли вбити того, що в дзвін бив, але не могли дверей ніяк відчинити ані розбити, бо були міцні й міцно зачинені. Обидва ж ті зла діячі — Данило Битяговський і Микита Качалов, — сівши на коні свої, втекли з града. Люди ж града, і дядьки царевича, і дворяни, і слуги, і всіх людей юрба, почувши дзвін, налякалися і не розуміли, що це, і побігли всі на голос дзвону до двору государя. І бачили государя свого, царевича князя Димитрія, що посеред двору лежав, наче ягня заколене, і матір же його, благовірну царицю, також і годувальницю — обидві лежали, наче мертві, на землі. Годувальниця-бо від жорстокого биття була напівмертва, і ледве дух в ній жеврів, а мати від сердечного, безмірного й невимовного болю і туги знемогла. Отямившись трохи, знову ридала, і до землі билася, і знову знемагала. Те побачивши, усі підняли голоси й плакали невтішно. Тоді, сповнившись гніву, почали шукати вбивць. Спочатку Михайла Битяговського з жінкою його і з радниками, взявши, камінням побили. Син же Битяговського Данило з Микитою Качаловим, втікши з града, вже на дванадцять поприщ відбігли. Але невинна кров, наче Авелева, взивала до Бога і не дала їм далеко втекти: їздили, наче осліплені, і зі шляху зблудили, і знову приїхали до града. Громадяни ж, схопивши їх, також камінням побили. Усіх же вбитих було дванадцять, і кинули трупи їхні в якусь яму псам на поїдання. А святого новомученика царевича Димитрія чесне тіло поклали в раку й занесли в соборну Переображення Господнього церкву. І зразу послали гінця в Москву до великого государя, сповіщаючи, що брата його царевича Димитрія раби його зарізали. Прибіг же гонець до Москви, повели його спершу до Бориса Годунова, той-бо на цілому Углецькому шляху мав поставлену свою сторожу і велів нікого з Углича в Москву не пускати, окрім гінців з вістями. Прийняв же Борис вістку про убивство царевича Димитрія, зрадів вельми, наче переміг якогось ворога і супостата. Хотів же приховати підступ свій, звелів привезену грамоту переписати инакше, брехливо сповіщаючи, що царевич через неуважність дядьків своїх і виховників у дитячій забаві впав на ніж, зарізався і помер. Таку брехливу вістку донесли цареві, і засмутився цар печаллю великою дуже, туги і жалю превеликих сповнився — і через втрату брата свого, і через марну ту смерть: думав, що правдиву йому сповістили річ, ніби сам хлопець зарізався, і повірив у брехню, наче в правду. Сам був незлостивий, а незлостивий (як написано) вірить кожному слову. І плакав цар за братом своїм риданням великим. Тоді зрушився сам, хотівши йти до града Углича, аби побачити своїми очима тіло братове і з належною честю поховати його. Борис же, намір царевий бачачи, почав сумніватися, чи не потрапить у свої сіті і погано життя своє закінчить, — боявся, аби не викрилося його зло, коли цар в Углич прийде, довідається про братову страту і сам почне питати пильно про його смерть. Але й перед довідуванням царевим народ углицький щоб не повстав на нього і не вбив його, як же стратив посланих від нього вбивць. Того боявся Борис, почав вигадувати, яким би чином повернути царя з дороги назад до царюючого града Москви.

Зблизилася П'ятдесятниця, неділя Святого Духа, і був празник святої Животворної Тройці в обителі преподобного отця нашого Сергія. У тій обителі, що була по дорозі, благовірний цар і зі своєї ревности до Бога й до угодника Божого преподобного Сергія, і разом за радою лукавого Бориса погодився на дні свята затриматися. Тим часом Борис через таємних, на то влаштованих, своїх слуг звелів підпалювати в Москві багато дворів на всіх вулицях, і робити пожежу велику, і швидко про ту пожежу вістку цареві прислати. Влаштував так підступний Борис тому, аби царя, і з ним бояр, і людей багатьох завернути на иншу думку, щоб не йти до Углича, а додому швидко повернутися. І почув цар про велику і невгасиму пожежу, що в Москві діялася, і що багато прекрасних церков і домів багатьох видатних людей погоріло, — був сумний вельми, і всі бояри при цареві, і різних чинів начальники і людей багато сповнилися немалої печалі і скорботи: кожному свого дому і маєтку жаль було. І не розумів цар, куди йти: чи до Углича, чи до Москви повертатися. Злопідступний же Борис, бачачи