— всі страхом великим охоплені були. Одні-бо звідти втікали, инші дивувалися з радістю, бачили себе звільненими від сітей диявольських, проте важко було дивитися на блиск явленого світла — трохи з місця того відходили. Мертве ж тіло святого, чудесно якусь силу живого руху прийнявши від Бога, піднялося із землі і стало на ногах. Тоді, взявши своїми руками пречеснішу свою відтяту голову, святий Лукіян пішов без перепон, ведений благодаттю Святого Духа, що жив у ньому, також і з допомогою ангелів, і, наче живий, твердими кроками йшов, несучи голову свою святу, як же і друг його святий Діонисій у Паризькому граді так вчинив. Пройшов же шляху десь три поприща, вищезгадану ріку Тару по воді перейшов і досягнув місця, яке собі чоловік Божий для поховання вибрав, і, там на землі лігши, з миром спочив у Господі. Люди ж благочестиві, мучениковою проповіддю до Христа навернені, прийшли й намастили святе його тіло ароматами і, полотном чистим обгорнувши, з великою честю поховали в присутності ангелів. Коли гробу віддавалося тіло те святе, чути було, окрім земних ароматів, инші якісь, дивні й невимовні, пахощі. Тож усі, що там були, дивувалися, один одному казали: "Що це таке?" Тоді сказали: "Слава Тобі, Господи Ісусе Христе, що такі удостоїв нас відчути пахощі, яких ніколи ніздрі наші не вдихали. Слава Тобі, Христе Спасителю, бо так пахощам тими ми насолодилися, що далі ніякого блага не втратимо". І скільки вони те говорили, стільки їм ті божественні пахощі подавалися — і це безсумнівно свідчило про присутність святих ангелів, які від початку страждання мученикового невідступно при ньому були аж до його смерти і поховання. Благочестиві ж грабарі, закінчивши чесне поховання, поклонилися всі до землі, зі зворушеними серцями взивали й говорили: "Віримо в Тебе, Ісусе Христе, що Ти істинний Божий Син, з Отцем і Святим Духом царюєш на небі, як же ми від святого мученика твого Лукіяна вухами чули і серцем вірити навчилися". Багато ж людей з навколишніх градів і сіл подивитися туди прийшли. Таке бачачи, останні ж від тих, що бачили, чувши, розчулилися серцями своїми — і того ж дня повірили в Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, душ десь п'ятсот. А перед тим ученням святого Лукіяна у краю тому навернених було до Христа до тридцяти тисяч всілякого роду і віку. Вони ідолів покинули, ісповідали Бога Отця ненародженого і Сина Його єдинородного, разом зі Святим Духом у Тройці істинного і єдиного Бога. Після того одні з них зі старанністю збудували церкву над гробом мучениковим, на славу Божу, на честь же угодника Його Лукіяна святого. Тіла святих мучеників Максіяна та Юліяна поховали на горі, де вбиті були. Але пізніше, коли християн стало більше, звідти їх перенесли і разом з тілом блаженного Лукіяна поклали. І багато тим, що там молилися, подавалося благ від Господа нашого Ісуса Христа заступництвом святих Його мучеників. Як єдиною була їхня віра, єдиною любов і єдине у стражданнях ісповідання, так, віримо, єдине в них у вічному блаженстві співжиття і Вічного Царства спадкоємство. Дякуємо тому Творцеві нашому, що свідки Його тричисленні, Тройцю ісповідуючи, через муки сповнилися, їх же благоговійно шануємо, знаючи, що від них подається сліпим прозріння, кривим ходіння, від бісів звільнення, і багато від різних недуг зцілення молитвами їхніми святими, благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.
У той самий день перенесення чесних мощей святого страстотерпця, Благовірного царевича князя Димитрія Московського і всієї Росії чудотворця
Пам'ять святого Димитрія Царевича урочисто вшановуємо у 15-ий день місяця травня, коли його вбито. Проте, коли писали про той місяць і день, не знайшлося тоді історії про його убієння, а лише тепер, тому нині, при празнику Перенесення чесних мощей його, уміщено тут історію і про його убивство.
Після переставлення благовірного царя і великого князя Московського і всієї Росії Івана Васильовича, який від Августа, цісаря римського, вів свій рід, залишилося два царевичі, Теодор і Димитрій Івановичі, благородні сини його, але не від однієї матері народжені. Теодор був від цариці Анастасії Романівни, Димитрій же — від цариці Марії Теодорівни. Царевич Теодор як старший прийняв царський престол батька свого і скіпетр всеросійської монархії: так батько його, помираючи, заповів і благословив. Димитрій же тоді був немовлям, мав від народження свого півтора року. Був же у благовірного царя і великого князя Теодора Івановича близький боярин, родич його, цариці його Ірини рідний брат, який звався Борис Годунов, вельми кмітливий і розумний, разом з тим хитрий на підступ. Гострий розум боярина бачачи, підступу й облуди не розуміючи, ще ж і на вірність його як родича свого сподіваючись, благовірний цар поклав на нього все правління царством своїм. Сам же, лагідний і незлостивий, тихий і мирний, перебував у молитвах і псалмоспівах, ходив по церквах і монастирях і багато чинив милостині, будуючи і прикрашаючи храми Божі: був вельми ревний у вірі до Бога, і благочестивий, і до славослів'я Божого старанний, і всіляко Господові своєму, Цареві Небесному, угодити намагався — про земне ж мало турботи мав. Дав же братові своєму царевичу Димитрію у володіння град Углич з околицями його, щоб там перебував з матір'ю, що його народила. Углич же град був у той час величиною і красою надзвичайний і багатолюдний — людей у ньому розумних жило багато. У тому-бо удільному своєму граді благородного царевича і великого князя Димитрія Івановича виховувала матір його — благовірна цариця Марія Теодорівна.
Згаданий же Борис Годунов, цілим царством Московським керуючи і посеред царського синкліту понад усіх шанованим будучи, бачив, що у всьому волю його виконують, — вознісся серцем і забажав у серці своєму повнішої, найвищої влади царської. Тому почав думати собі, як би отримати бажане. Знаючи, що неможливо виконати його бажання, поки не перетнеться царський корінь, спершу замислив знищити того, хто сидів на царському престолі. І не було те для нього неможливим ані нелегким, бо найближчим був з усіх цареві і володів мистецтвом згуби високих осіб, тобто отруєння смертоносною отрутою: вже багатьох вищих від себе бояр і князів так таємно стратив, на бенкетах по одному отруюючи, аби нікого не було в царському синкліті вищого й поважнішого від нього. У такий самий спосіб — отрутою — і царя заморити в намірі своєму постановив, і вже наче в руці своїй мав життя і смерть
