Житія Святих - Червень - Данило Туптало

година за годиною гірше йому ставало і, декілька днів похворівши, переставився до Господа, таємновбивчою рукою Бориса, шурина, лжеприятеля свого, позбавлений тимчасового життя і царства, і прийняв життя вічне й нескінченного царства вінець із правиці Царя Небесного, якому у всі дні свої всім серцем корився. Так помер благовірний цар і великий князь Теодор Іванович, усієї Росії самодержець, не залишивши по собі спадкоємця. І перетявся рід тих царів у Росії, який від Августа, цісаря римського, походив. Після смерти царевої Борис Годунов, як розбійник, захопив престол царства російського, хоч не йому царювати належало, адже, переставляючись, благовірний цар Теодор Іванович звелів бути після себе на царському престолі своєму братові по матері Теодору Микитовичу Романову, племінникові рідному матері його благовірної цариці Анастасії. Борис же Годунов злопідступним лукавством і розбійницьким своїм норовом не лише не допустив, щоб це сталося, а й у велике злостраждання Теодора Микитовича ввів і цілий дім Романових люто кривдив. Зміцнівши на царстві, чотирьох братів — Олександра, Василія, Лева і Михайла Романових — по різних вигнаннях розіслав, різними смертями стратив. Теодора ж Микитовича в поморські краї вигнав і там звелів постригти його в ченці в обителі преподобного Антонія Сійського. І наречено йому було в чернецтві ім'я Філарет. Був же з ним і син його Михаїл Теодорович, ще юний. Цього Михаїла нескоро на царство було вибрано, а батька його Філарета патріярхом поставлено.

Коли царював же Борис Годунов на престолі Московської держави, почали в Угличі при гробі святого новомученика Димитрія Царевича відбуватися чуда і хворим подаватися зцілення. Кого ж бо прославив Бог на небі, приєднавши до лику святих мучеників, того захотів прославити і на землі, як же й раніше страстотерпців руських — князів Романа і Давида, які від Святополка постраждали, прославив. Дав-бо цьому новому страстотерпцеві, російському царевичу князеві Димитрію ту благодать, аби від чесних мощей його давалися зцілення на недуги людські, — це ж на честь і прославу страдницької, невинно пролитої крови, на викриття і сором тих, хто пролив її. І дійшла вістка про чуда святого нового мученика Димитрія до вух царя Бориса — він же тим, що сповіщали про них, смертельними погрозами забороняв розповідати про те серед людей. Сором покривав лице його і совість його всередині, як Каїна, мучила, сам себе з'їдав і намагався, проклятий, приховати світильника під сподом. Але не міг втаїти величі Божої, явленої на тому страстотерпці. Явився ж святий мученик Димитрій Царевич одному з монахів у монастирі града Углича, який добродійно жив і називався Тихон, і сказав йому: "Хтось у вас назветься моїм ім'ям Димитрій, і чутка розійдеться про нього, що це царевич, син батька мого Івана Васильовича, і знищить згубника мого Бориса Годунова, і винищить рід його, і сам на престолі російського царства сяде, але, не довго царюючи, загине. З'являться ж після нього й инші подібні йому, але й вони зразу зникнуть". Ті слова святого, ченцеві тому в явленні сказані, незабаром збулися: почав Бог чинити помсту проклятому Борисові за велике пролиття невинної крови і допустив на нього одного чоловіка, що в чернечому й дияконському чині в Чудовому монастирі був, тоді пішов з Москви в Литву і в Польщу і там скинув із себе чин свій, у світське одягнувся, назвався царевичем Димитрієм, сином московського царя Івана Васильовича, і розповідав про себе, наче иншого отрока замість нього в Угличі Борис Годунов убив, а його один чоловік, вірний йому, сховав, і він уникнув смерти і, таємно звідти виведений, ховався в різних місцях, доки дорослого віку не дійшов.

Таким лукавством розстрига той обманув короля польського і всіх сенаторів. Вони, повіривши, співчували йому і розчулювалися від слів його лукавих. І прийняв від них військову допомогу, і пішов з великою силою на Московське царство. Зближаючись до міст Московської держави, посилав перед себе звабливі писання свої до воєвод і всіх начальників, до військових і торговців, сповіщаючи про себе, що він — царевич Димитрій, Божим провидінням від рук убивць збережений, а нині йде прийняти отчий престол Московського царства. Такі його писання звабливі читали в містах, і дивувалися всі, і був великий сумнів серед людей: одні-бо вірили брехні, а инші — ні, але більше було тих, що вірили, і з радістю підкорялися йому, зустрічаючи, кланяючись, і міста перед ним відчиняючи, і, наче справжнього царевича і спадкоємця, приймаючи.

Почув про те цар Борис Годунов, був у великому переляку і збентеженні і послав воєвод своїх з великою силою військовою проти нього. Був же першим воєводою в полках московських князь Теодор Іванович Мстиславський, і була перша битва під Новгородом-Сіверським, велика і страшна. І тому що помста Божа на Бориса насувалася, зазнала сила Борисова поразки великої. Воїни його втікали, а супротивники гнали за ними ззаду, сікли і били, кладучи трупи людські, наче поміст, на десять верстов. І якби не настала ніч, мало б хто уникнув смерти, і сам воєвода князь Теодор Іванович Мстиславський дуже поранений був. Те чуючи, цар Борис ще більше злякався. І друге військо на допомогу першому вислав. Була ж друга битва — на Добриницях, під Комарицькою волостю. У ній Борисове воїнство здолало силу розстриги, цар Борис звелів без жалю мечем і вогнем переможених винищити. І було над одновірцями й одноплемінцями таке катування, якого й погани в народах своїх не роблять. Від малого до старого, матерів і немовлят без милосердя мучили, страчували і, як стеблини, лезом меча пожинали. Дівчат же нешлюбних оскверняли і вбивали — і проливалася, як вода, кров християнська від рук християнських. Це все додалося до гніву Божого на Бориса. Лже-Димитрій знову військову силу собі зібрав, і почало багато з Борисових воїнів, людей начальних і підначальних, втікати до самозванця і піддаватися йому — Бог так провидінням своїм влаштував на кару Борисову. Вже бо і в царюючому граді Москві, і в инших великоросійських градах людей багато бентежилося, почали думати про самозванця, що то справжній царевич Димитрій, і говорили: "Міг Бог Всесильний зберегти його від рук убивць".

Не втаївся ж і від царя Бориса такий сумнів народний, і звелів святішому патріярху Иову і бояринові князю Василію Івановичу Шуйському впевнювати народ, щоб не вірили брехні розстриги. І промовляв князь Василій Шуйський посеред людей голосно, кажучи так: "О всенародне зібрання, знайте точно і не сумнівайтеся, що царевич Димитрій справді вбитий. Я його вбитого своїми очима бачив і поховав в Угличі в соборній церкві.