Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

Глава 13

Наступного ранку я навіть до сніданку спустилася без зайвих вагань. Більш того, взялася допомагати Славії накривати на стіл. Сама не розуміла, що зі мною відбувається. На серці було так легко і радісно, що навіть співати хотілося. Помітила, що матір альфи сьогодні поглядає на мене не так холодно, як зазвичай. Напевно, своїм звіриним чуттям вловлює, які зміни в мені відбулися.

Спустившись до нас на кухню, Яров підійшов до мене, що якраз розставляла тарілки, і обійняв зі спини. Вткнувся в шию і ніжно поцілував. Я відповіла йому цілком доброзичливою посмішкою і жартівливо пробурчала:

– Ми тут, між іншим, не самі.

– Мама зрозуміє, – ніжно сказав він, ловлячи губами мочку мого вуха.

Славія гмикнула і запросила всіх до столу. За сніданком ми з Яровим постійно переглядалися і обмінювалися посмішками. Його обличчя світилося, і чомусь від цього мій настрій поліпшувався ще більше. Тільки десь у глибині душі вперта гордість бурчала, що так не повинно бути. Чому я, власне, радію? Тому, що скорилася? Як дурна самиця, яких завжди зневажала? Але зараз не хотілося знову пручатися і вставати в позу, і я дозволила собі хоч ненадовго побути щасливою.

– Чим будеш сьогодні займатися? – запитав альфа, коли ми майже покінчили з сніданком.

– Хочу до Ждани завітати. Ти ж не проти?

– Ні, звичайно.

Обійшлося навіть без звичних: «Щоб була вдома до вечері!» Схоже, Яров і справді сьогодні у вкрай поблажливому настрої.

– Добре, тоді я помию посуд і відразу побіжу до сестри.

Славія в німому здивуванні втупилася у мене очима. Я сама була вражена словами, які зірвалися з губ. Це я сама запропонувала зараз помити посуд після сніданку?! Гм, Яров дійсно на мене дивно діє! Побачила, як він посміхнувся ще ширше, і серце защеміло від такої сильної ніжності до нього, що навіть страшно стало. Так, потрібно припиняти ці поступки йому! Інакше незабаром об мене ноги витирати почне! Я злегка насупилася і піднялася з-за столу, стала збирати посуд.

Коли цього разу покинула будинок альфи, чомусь повсякчас озиралася і дивилася на вікна. Усвідомивши, що сподіваюся побачити в одному з них Ярова, знову здивувалася і змусила себе перестати це робити. В деякому сум’ятті йшла до оселі Ждани, ловлячи на собі незвично шанобливі погляди перевертнів. А з ними-то що? Куди поділися настороженість і неприязнь? Схоже, сьогодні й справді світ перевернувся з ніг на голову!

Не встигла я піднести руку до дверей, щоб постукати, як ті відчинилися самі. Схвильована Ждана схопила мене за зап’ястя і втягнула всередину. Трохи приголомшена, я покірно пішла за сестрою до вітальні і опустилася разом з нею на диван. Не випускаючи моєї руки, Ждана вигукнула:

– Це правда, що ти минулої ночі Любору побила?!

– Слухай, тут у вас взагалі хоч щось можна приховати?! – здивувалася я. – Ти звідки про це знаєш?

– Виходить, правда! – радісно вискнула Ждана і мало не підстрибнула на місці. – Дехто з наших неподалік був, коли ви билися, все чув.

– Що «все»? – я відчула, як щоки заливає фарба.

Цікаво, чи чули ці цікаві вуха те, що сталося між мною і альфою згодом? Судячи з задоволеної фізіономії сестри, мої підозри небезпідставні. Хоча, може, це вона так радіє тому, що Люборі хтось, нарешті, вправив мізки?

– Я сама бачила, як вона повернулася до поселення, підібгавши хвіст. Спочатку не зрозуміла, в чому справа. Потім мені Білояр розповів.

– І він в курсі?! – щоки мої тепер просто палали.

– Вендочко, звикай! – вона зареготала. – У нас тут все про всіх знають!

– Якось мене твої слова не радують, – похмуро помітила я. – Але взагалі реакція ваших дивує. Я побила одну з вас, а вони тепер дивляться на мене набагато тепліше. Де логіка?

– Чому одну з ваших? – вона особливо підкреслила останнє слово. – Ти тепер теж одна з нас!

Я скривилася, але заперечувати не стала. Рано чи пізно Ждана зрозуміє, що я ніколи не прийму тутешнє життя. Те, що поки що йду на поступки Ярову – так це, скоріше, від безвиході і небажання нагнітати обстановку й надалі. Щось всередині їдко мугикнуло: «Та ну? Сама в це віриш?»

– До того ж Любору в нас мало хто любить, – знизивши голос, довірливо повідомила сестра. – Вона надто зарозуміла! І на чужих мужиків рот роззявляє, – миле личко Ждани трохи скривилося. – Уявляєш, навіть моєму Білоярові бісики пускала! А тепер розкажи все в деталях! – жваво додала вона. – Як тобі вдалося її побити? Адже вона могла тобі просто наказати підкоритися їй, і ти б нічого зробити не могла! Вона ж альфа-вовчиця!

Я знизала плечима.

– Ну, вона спробувала. Напевно, іноді таким наказам можна протистояти.

Ждана завмерла, її обличчя змінилося. Спочатку на ньому відобразилося здивування, а потім захват.

– Ти чого? – розгублено промовила я, не розуміючи, чим викликані її емоції.