Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

— Так, — киваю. - Ти б на них подивився?

— Можливо.

— Вони в іншому телефоні. Але якщо хочеш, то я можу тобі їх скинути.

Не всі, звісно. За деякими знімками можна здогадатися, що я закохана в Алекса. А йому це знати не варто. Хоча він навряд чи здогадається про мої почуття з якихось фотографій п'ятирічної давності. Алекс дуже неуважний.

— Так, скинь.

— Тоді продиктуй свій номер. Адже в мене його немає.

Ми на черговому світлофорі гальмуємо. Алекс простягає мені розблокований телефон і каже:

— Краще ти запиши свій.

Він не хоче, щоб я перша йому написала? Гаразд, добре. Я беру його смартфон, вбиваю номер, а потім відчуваю вібрацію в пальцях. Алексові надіслали повідомлення.

«З нетерпінням чекаю вечора. Мрію опинитися під тобою якнайшвидше».

Встигаю прочитати текст перед тим, як Алекс вихоплює телефон із моїх рук.

Я перед ним душу відкриваю, а на нього чекає в ліжку інша дівчина. Проза життя — воно саме така. Як боляче, боже…

Ми нарешті під'їжджаємо до центру, я бачу торгово-розважальний комплекс та прошу Алекса:

— Зупини тут. Я хочу до магазину зайти перед зустріччю з Танею. Потрібно їй подарунок купити.

Він виконує моє прохання. Можна виходити з машини та зникнути у натовпі людей. Забути про безглузде повідомлення, про те, що ввечері Алекс спатиме з іншою жінкою, хоча зовсім недавно він жадібно цілував мене і говорив, яка ж я гарна.

Чоловіки завжди так чинять? У їхніх вчинках немає логіки. Або це я сліпа.

— Дякую, що підвіз, — говорю. На Алекса більше не дивлюся. Стискаю руки в кулаки так сильно, що нігті впиваються в шкіру.

— Нема за що. Приємного вечора, – сухо вимовляє Алекс.

— І тобі гарного вечора, Олександре, — залишаю за собою останнє слово.

З гордо піднятою головою виходжу з машини і рівною ходою йду у бік торговельного комплексу. Алекс не повинен запідозрити, що я засмутилась. Мої рухи легкі і плавні, хоча найбільше на світі мені хочеться бігти так, щоб вітер свистів у вухах, а з серця назавжди зникло нерозділене кохання до зведеного брата.