Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

— Анітрохи. Ось губи в мене гарні, — навмисне це говорю, пам'ятаю, з яким захопленням Алекс на них дивився.

Моя провокація спрацьовує. Він опускає погляд, ковтає та відсувається. Долоню свою прибирає.

— Тобі треба нормально поїсти. І відпочити, – сухо кидає Алекс.

— Дбаєш про мене, як старший брат? — іронічно запитую я. — Особливо після того, що було вчора?

— А що було? Ти ж ніби нічого не пам'ятаєш? — він ловить мене на необережній фразі.

Так, актриса з мене посередня. То лінзи втрачаю, то правдоподібну легенду скласти не можу.

— До мене повільно повертається пам'ять.

— Ось воно як.

Алекс піднімається і простягає рушник. У мене волосся мокре, кілька крапель стікає по шиї до грудей.

— Не знаю, що ти задумала, Міко, але ці дитячі ігри мені не цікаві. Незабаром цей чортів сімейний день закінчиться, і ми більше не побачимось.

— Ти ж казав, що надовго повернувся...

— Так. Але це не означає, що я буду приходити в будинок свого батька кожні вихідні. У мене є важливі справи.

Я кутаюсь у махровий рушник, зверху накидаю халат і на ослаблих ногах йду на вихід. З мене досить. Нехай Алекс валить на всі чотири сторони, я не сильно горюватиму!