Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

— Т-так, — киваю.

Зрозуміло, що ми не будемо лише кораблики розглядати. Настав час забути зведеного брата і рухатися далі. Оленка буде у захваті.

Макар щасливо усміхається.

На душі так нудно й тяжко — хоч вовком вий.

Але я роблю все правильно. Не можна чекати на того, хто не прийде.

— Тобі дзвонять, — усувається Макар.

І справді, я за своїми думками нічого не почула. Приймаю виклик від мами.

— Міко, я в лікарні. Вася додому втомлений прийшов, у нього голова заболіла, він знепритомнів. Я відразу ж швидку викликала, зараз лікарі його оглядають. Я так боюся, що все повторюється ... як тоді було ... — Мама схлипує, я трубку до вуха сильніше притискаю і намагаюся хоча б щось відповісти.

Нещодавно у Василя Андрійовича виникли проблеми зі здоров'ям. Він пройшов повне обстеження, два тижні в палаті лежав під наглядом найкращих лікарів міста. Йому сказали, що подібне не повториться, якщо він буде вести здоровий спосіб життя. Але всяке буває, ніхто не застрахований від хвороби, особливо у такому віці.

— Все буде гаразд, мам. Василь Андрійович заробився, ти ж його знаєш — він зовсім не береже себе. Я скоро буду. Ти тільки адресу скажи.

— Приїжджай швидше, мені страшно.

— Алексу ти повідомила? — згадую я. Він повинен знати стан здоров'я свого батька.

— Я не маю його номера.

— Ясно. Я вже в дорозі, мамо. Ось-ось приїду.

Я кілька секунд дивлюся в порожнечу. Мені також страшно. Дуже. Я люблю Василя Андрійовича та боюся його втратити.

— Міко, що сталося? — гальмує мене Макар.

— Вітчим у лікарні. Замов мені таксі, будь ласка.

Я диктую йому адресу, потім набираю номер Алекса. Один гудок, другий, третій. Вони б'ють по натягнутих нервах, я губи кусаю, не знаю, куди себе подіти.

— Так, — лунає жіночий голос.

— Мені треба поговорити з Алексом. Поклич його! — вимагаю я.

Макар показує телефон із відкритою мапою. Таксі на сусідній вулиці. Незабаром я буду з мамою.

— А ти взагалі хто така? — роздратовано запитує дівчина.

— Те саме питання можу поставити тобі. Якого хріна я маю звітувати перед тимчасовою підстилкою мого зведеного брата? — ціжу крізь стиснуті зуби.

У Макара від подиву витягається обличчя.

— Дашо, що ти твориш? — долинає голос Алекса.

— Я вирішила, що це терміново, — виправдовується дурна дівчина.

Звуки метушні змінюються напруженою тишею. Таксі зупиняється біля мене, я скидаю дзвінок, щоб нерви собі зайвий раз не псувати. Напишу повідомлення, якщо Алексу важливіше свою коханку відчитати, ніж зі мною поговорити.

— Я поїду з тобою, — наполягає Макар. — Хоча б до лікарні.

— Дякую, — на автоматі погоджуюсь я. Чужа підтримка зайвою не буде.

Через п'ять хвилин телефон у руці оживає. Алекс мені передзвонив.

— Що ти хотіла? — грубе питання, задане різким тоном.

— Василь Андрійович непритомний, він у лікарні перебуває. Поки не зрозуміло, що з ним, може, втомився після роботи. Але я подумала, що ти маєш бути в курсі.

— Адресу, живо! — командує Алекс.

Я називаю, і він одразу скидає дзвінок.

Макар обіймає мене за плечі та притискає до себе. Його турбота та тепло допомагають: я трохи заспокоююсь, очі прикриваю.

Як добре в такій ситуації не бути однією.