Мала - Олекса Мун (Alexa Moon)

Матвій

Вета вискакує на балкон зовсім роздягненою. Ну і що, що то був засклений балкон? Її тонка сукня не вбереже від холоду, навіть за наявності товстого скла на вікнах. На вулиці лютий місяць.

Мала ходить туди-сюди, нервово заламуючи пальці. Незначні секунди спостерігаю за нею, потім не витримую.

Розстібаю піджак та накидаю на тендітні плечі. Можливо, зараз у неї й закипає адреналін, але через пару хвилин, вона зрозуміє наскільки безглуздо було вискакувати сюди без верхнього одягу.

— Що це щойно було? — обертається до мене, обпалюючи блакитним полум'ям гарних очей. — Дякую! — тихенько вимовляє просовуючи руки в рукави.

— Де? Вета, я не слухняний хлопчик і не звик тримати язик за зубами, коли мені щось не подобається.

— А час би навчитися! — невдоволено заявляє.

— Єфим тепер по сраці настукає? — не приховую сарказму.

Вона щось хоче сказати, навіть робить крок назустріч, але тут же замовкає. Дає задню.
Їй не підходить цей Єфим. Мало того, що старше Вети на хрін знає скільки років, то ще й намагається її зробити під себе. Я теж їй не підходжу, але принаймні я не став би ламати таку гарну дівчину. У неї все життя попереду. Насичене враженнями життя. Пора б розплющити очі.

— Де твої цигарки? — все ще гарчить на мене.

— Все-таки настукає…

Ця Вета наодинці зі мною зовсім інша, а тридцять секунд тому, вона  дивилася на мене поглядом що благає, беззвучно просячи забрати її звідти. Маленьке чортеня…

Зараз мала подобається більше. На амебного плазуна планктону я б не подивився, а так, навіть припускаю думку вкрасти її. І нехай дівчинка в результаті не зі мною залишиться, головне, щоб вона залишалася вірною собі. Своїм думкам. Яких поки що немає. Умілий гусачок їх душить у зародку.

Від обурення її груди швидко здіймаються під тонкою тканиною. Цьому ніяк не втекти від моїх очей і я підходжу ближче. Хапаюся за лацкани власного піджака і тягну на себе.

— Матвію, — перелякано дивиться на мене. — Що ти?… — говорити їй заважає подих, що збився.

А я вже все… нічого не можу з собою вдіяти.

Ненав'язливий легкий запах парфумів зводить з розуму. Він ще в залі почав мене тривожити. Вона так близько... гріх не скористатися становищем і не торкнутися її. Нехай зараз тільки через одяг, але пізніше... Я вмію бути терплячим.

Руки спускаються нижче, легенько окреслюючи ідеальний вигин талії і я пірнаю в кишеню. Бачу, як її чорні зіниці нещадно зжирають райдужну оболонку, витісняючи переляк, вливаючи нові фарби. Це гарна реакція. Значить, я їй подобаюся.

Вона така маленька й не досвідчена. Ясно чому Єфим вчепився в неї своїми клешнями. Таких мало залишилося. За таку варто поборотися.

Дістаю пачку з лівої кишені, а запальничку з правої й простягаю їй.

Вона дивиться мені у вічі не відводячи погляду, потім, дивиться на мої пальці. Я вже зрозумів – вони їй подобаються. Демонстративно дістаю сигарету та простягаю їй, навмисно не відпускаючи.
Вета розмикає губи та зухвало, повільно охоплює ними фільтр.

Це піздець… Цей рух назавжди викарбувався у мене в голові.

Тягне сигарету на себе і забирає запальничку. Короткий спалах вогню, що відбивається в її очах, за мить гасне. Але я встиг побачити, що хотів.

Вета відходить від мене глибоко затягуючись, а я ловлю себе на думці, що останні кілька секунд поряд з нею, вставили мене куди сильніше міцного тютюну.

— То ти прийшов сюди з другом? — на виході.

Я туго розумію що вона питає. Зараз я у владі її губ. Хочеться підійти до неї, схопити за шию та притягнути себе. Вдаритися об її губи та відчути гіркий смак цигарок... Може, хоч це мене поверне до тями?

— Так, з другом. Михайлом звуть, — знову підходжу.
Не в змозі триматися на відстані. Мене тягне до неї. Вета, затримавши подих, дивиться, як я тягнуся до її сигарети.

— Правду кажучи, ми прийшли сюди зняти баб.

Затягуюсь. Інтимний момент. Але все ж таки, звичайно, не те, що цілувати її губи. Хоча запах ванілі є. А ось сигарета не допомагає.

— Ось, я вже зняв, — підморгую.

Мала не відразу розуміє, що я маю на увазі, а коли розуміє, сміючись ударяє мене в груди, відштовхуючи:

— Я вже зайнята баба!

Начебто перестає нервувати. Довірливо впускає мене.

— Але ж зараз ти зі мною! — серйозно вимовляю я. Адже для мене, з якихось безглуздих причин це зовсім не жарти.

— Матвію, — опускає голову вниз.

— Що? — передаю їй сигарету, бажаючи повернути зоровий контакт. Мені це необхідно як кисень.

— Мені здається, чи твої фрази двозначні?

— Я можу прямо сказати: вали на хрін від нього! Мені вистачило кількох фраз і однієї особистої зустрічі, щоб зрозуміти наскільки він егоїстичний гусачок.

Гнів, що причаївся, знову повертається. Вета спалахує, як той вогник з моєї запальнички. Вистачає одного натиска, а в моєму випадку пари провокаційних фраз і ось результат. Я натиснув на хворе, інакше не було б такої реакції.

— Наскільки? — з викликом смикається вперед.

— Настільки, що готовий зруйнувати життя гарної дівчинки. Зламати її та зліпити під себе.

— Твої знання про приховані людські мотиви, вражають! Ти взагалі не маєш права говорити зі мною на такі теми! Тим більше вказувати, що краще для мене. З ким бути, а з ким не бути…

Стоп! Червоний! Мене занесло в крутий поворот. Секунда і я втрачу її. Втрачу її довіру. Цього в жодному разі не можна допустити.

Або навпаки? Краще на хрін зруйнувати цю кволу симпатію. Я потім не відступлю ж. Вирву з «м'ясом» з лап чудовиська, зробивши боляче. У ній настільки проросли його переконання, що без «крові» тут не обійтись. Мені точно це треба?

Забираю з її пальців сигарету, торкнувшись ніжної шкіри. Місце зіткнення б'є струмом, тупим болем розносячись до сонячного сплетення. Докурюю сигарету однією затяжкою й викидаю бичок собі під ноги.

— Ти маєш рацію, мала! Не варто забивати тобою голову!

Розвертаюсь і йду. Усередині все закипає. Якби мені на шляху потрапив цей гусачок на Порші, я б без роздумів вмазав йому. За що? Та за все! За неї та за свій зіпсований вечір.