Мала - Олекса Мун (Alexa Moon)

Матвій

— Ти що переїжджаєш? — заходжу у квартиру Міші та відразу спотикаюся об баул. Навколо якісь сумки та коробки.

— Не я, а Влас! — Мишко тре сонне обличчя та забирає в мене підставку з кавою.

— Як це?

— Він посварився з батьками й вирішив почати самостійне життя.

— У тебе?

— У мене! — хмикає той. — Сказав на кілька тижнів. Максимум.

— Або на пару років… — жартуюсь й отримую важкий погляд друга.

— Прикуси язика. — Невдоволено хмуриться.

Мишко та Влас грають в одній команді. Михайло нападник, Влас воротар. Наскільки мені відомо, Мишко не має особливих дружніх почуттів до свого «колеги» по льоду. Влас сам прилип до нього, як банний лист, нав'язуючи своє суспільство.

Мені не зрозуміло, чому він не позбавиться його але, мабуть, на це є свої причини. Це потім стане зрозумілим, що причину звуть Марта.

Не встигаю пройти в кухню, як позаду мене відчиняються двері. У квартиру заходить Влас, по-господарськи кидає важку сумку убік. Слідом летять кросівки.

— О, Привіт! — плескає мене по плечу і проходить повз. Схоже, там його нова спальня.

Ігнорую його вітання і йду слідом за Мишком до кухні.

— Так, сусід у тебе те, що потрібно.

— Замовкни, га? — Мишко стоїть біля вікна, вдивляючись кудись. На столі недоїдена їжа.

— Гаразд, добре, мовчу. Ти якийсь надто дикий. Все гаразд?

Чи це просто я підірваний?

Безсоромниця Вета… ледве у «фарбу» мене не увігнала. Так відверто про дупу свою запитала, що я сам трохи в зад машини, що їхала попереду, не встряв.

А потім, чорт смикнув мене стояти й чекати поки її упир не вийде. Благо голос розуму переважив і я зірвався звідти. На якийсь час треба припинити бачитися з цією крихіткою. Вона як психотропне. Починає погано діяти мозок.

— Які плани на вечір? — Влас знову нагадує нам про своє існування.

— Точно не бухати! — Мишко, обертаючись, повертається у реальність. — Змагання скоро.

Міша відштовхується від підвіконня і сідає за стіл навпроти мене. Приймається доїдати смажену картоплю, що охолола.

— Як щодо вас? Не хочете зняти привабливих дівчаток на закритій вечірці?

— Що за вечірка? — в принципі я не проти розважитися.

— Пам'ятаєш Валика, ювеліра? — звертається він до Михайла. — У нього сьогодні презентація якогось незвичайного діаманта з авторським огранюванням. Тільки там все серйозно та пафосно. Потрібні костюми.

— Класичні? Для мене не проблема, — виймаю з підставки один стакан з кавою. — Чи для Хелловіну? — вирішую уточнити.

— Класичні! Хоча я подивився б на вас ідіотів, які прийшли б туди в карнавальних костюмах. — Ірже як кінь. Вдосталь насміявшись із тупого жарту, пірнає в задню кишеню: — Ось, — кладе на стіл два чорні прямокутники.

— А ти? — Мишко киває на запрошення.

— Я хотів покликати Марту, — невдоволено цокає, — але походу в неї місячні скоро. Заводиться істерикою з півоберту.

Я бачу, як від згадки імені цієї дівчини Миху перекручує. Щелепа щільно стиснута, а кулак, що стискає вилку, зараз навпіл її розколе. Ніби це метал, а дешевий пластик.

— Гаразд, запрошення я віддав, тепер піду обмиюсь. — Розвертається і знімає светр.

— Ти в нього хоч за комуналку бери, — киваю у бік ванної, коли за Власом зачиняються двері. І одразу вирішую перейти до головного: — Хто така Марта?

Схоже, в повітрі щось розчинили. Щось вірусне. Ми з Михою добре надихалися цією поганню. Або як по-іншому пояснити, що ми стали заглядатися на чужих дівчат?

— Їсти будеш? — пропускає питання повз вуха. — Бо я наче не гостинний мудак.

— Сам давись своєю картоплею. Давись і розповідай! Бо твій королівський співмешканець скоро вийде. — Підганяю його.

— Розказувати нема чого. Ситуація піздець яка тупа! — відштовхує від себе тарілку і тягнеться за кавою.

— Я вже заінтригований. Тому що з нас двох – ти один розсудливий.

— А тут кудись зникла моя розсудливість, прикинь! — гірко посміхається. — Поки ти був у сплячці, я їздив до мами. Там зустрів однокласника, і ми пішли до місцевого клубу. Напились. Усе як у всіх.

— Не бачу поки що зв'язку. — Тягнуся в кишеню за пачкою. — Я закурю?

— Так ти й не побачиш, якщо перебиватимеш мене. — Киває на пачку цигарок, мовляв, поділися раз уже дістав.

Підіймається та йде до вікна. Відчиняє. Холодне вологе повітря стелиться по підлозі, змушуючи здригнутися.

— Коротше, там я зустрів цю дурепу.

Не надто він ласкаво про неї.

— Вона довго виглядала на мене, потім підійшла і запропонувала потанцювати. Я погодився. Вже був під алкоголем. Те, що ми робили на танцмайданчику, мало скидалося на танець. Я стояв, а вона звивалася біля мене.

— Ну, початок не найгірший, — видихаю дим, а в ньому мені здається Вета. Ця мала теж любить потанцювати. Лише на моїх нервах. О третій годині ночі.

— Після всіх цих рухів тіла, вона заявляє мені: пішли трахнемося в туалеті. Так-так, у мене теж був такий вираз обличчя, — посміхається, бачачи моє застигле здивування. — Але я недовго губився. Пішов. Як виявилося, але це я дізнався вже після, вона хотіла втратити цноту і її вибір припав на мене.

— Вітаю! Ти вселяєш довіру, друже! — не без сарказму вимовляю я. — А як вона тут опинилася? Приїхала за добавкою?

— За тиждень я бачу її на нашому льоді. Вона фігуристка. Приїхала підкорювати столицю. А ще через тиждень, Влас вже треться біля неї й капітально так, займає весь її особистий простір.

— Ну, як мінімум, двох уже вона підкорила.

— Замовкни! Бо я пошкодую, що розповів тобі. — Падає назад на стілець. — Ця дурепа, блядь, не виходить із голови. Щодня миготить перед очима. Придушити б її... Так з характером дівка. Сука, зуби свої показує чим ще більше заводить.

Ні, моя Вета не «зубата». Затиснена трохи, але дуже поступлива. Просто до неї потрібний підхід… і почути.

Так, друже! Лихо тебе понесло не туди. Яка на хер твоя Вета?

— Справа погань, Мих! — про свою ситуацію вирішую промовчати. Кидаю погляд на запрошення, і одразу бачу вихід із цієї ситуації. Просто треба зняти напругу.