Судді уночі - Антоніо Буеро Вальєхо
ХУЛІЯ: Я не боюсь.
ХУАН ЛУЇС:] Ти тремтиш!
[ХУЛІЯ: Це не страх.
ХУАН ЛУЇС: А що ж тоді?]
ХУЛІЯ: Жахливо! Неначе й не проминули роки... [Мені погано.
ХУАН ЛУЇС: Ти маєш таблетки зі собою?
ХУЛІЯ: Ні.]
ХУАН ЛУЇС: Ходімо [додому]. (Збирається вставати).
ХУЛІЯ (зупиняє його): [Ще ні. (Коротка пауза)]. Як ви з цим чоловіком перейшли на «ти»?
ХУАН ЛУЇС: [Почав він. Нахаба.] А я після тієї послуги мав бути люб’язним... Кілька разів він став мені у пригоді в справах адвокатської контори... Стара історія.
ХУЛІЯ (різко): Стара? Це наша історія і вона страшенно жива!
ХУАН ЛУЇС: [Прошу тебе], Хуліє. Тебе почують.
ХУЛІЯ: Така жива, що [хоча це й неможливо] якби зараз відчинилися ці двері і увійшов той, хто вже мертвий багато років, я би не здивувалась... [Поганий сон би закінчився.]
ХУАН ЛУЇС (занепокоєно): [Хуліє,] не думай дурниць! (Вона знову намагається пити. Хуан Луїс тримає її руки, аби допомогти їй). Ти наче сама не своя!
ХУЛІЯ (випивши): Ще б пак! Нині я дізналася дещо, про що не мала й гадки, а тепер знову з’являється цей противний тип. Забагато як на один день!
ХУАН ЛУЇС: Прошу тебе, заспокойся.
ХУЛІЯ: Ти знав, що він помер?
ХУАН ЛУЇС (обережно): Хто?
ХУЛІЯ: Ти знаєш про кого мова.
ХУАН ЛУЇС: Про Ферміна?
ХУЛІЯ:] Він помер у в’язниці від побоїв. Ти це знав?
ХУАН ЛУЇС: До мене дійшли чутки. Це тобі Крістіна сказала?
ХУЛІЯ: Так.
ХУАН ЛУЇС: Кажу тобі щиро, Хуліє: мені ця жінка зовсім не подобається. Звідки у неї той шрам на обличчі?
ХУЛІЯ: Не знаю [, я не питала. Це від ножа?
ХУАН ЛУЇС: Без сумніву. Вона вже тоді його мала?
ХУЛІЯ: Ні.
ХУАН ЛУЇС: Гадаєш, тобі може допомогти лікарка, яка нині завдала тобі цього удару нижче пояса?
ХУЛІЯ: Це не удар нижче пояса.
ХУАН ЛУЇС: Як тобі завгодно. Я, принаймні, допоможу тобі, чим зможу. Ми вже не повернемось у цю кав’ярню.
ХУЛІЯ (іронічно): Боїшся?
ХУАН ЛУЇС: Лише твоїх поганих спогадів. (Бере її за руку). Забудь їх... Заспокойся... Фільм допоможе тобі збутися цього гіркого присмаку. А вечеря з подружжям Альмарса! Він неперевершено розповідає анекдоти.
ХУЛІЯ: І завтра те саме. Фільми, анекдоти, вечері, гра в бінго...
ХУАН ЛУЇС (твердо): І все, що захочеш, Хуліє! Все, чого попросиш.
ХУЛІЯ:] Чому ти не сказав мені, що він помер?
ХУАН ЛУЇС: Я намагаюсь уникати всього, що може тебе засмутити. Я не такий, як Крістіна.
ХУЛІЯ: Засмутити? Ти не знаєш, що кажеш! Щоб я засмутилась через смерть того дурисвіта? (Сміється). Який ти дурник! (Сміється). Знаєш, чому мені б хотілося побачити, як він заходить у ці двері? (Сміється, але голос її тремтить). Бо... бо... я врешті могла би йому сказати: Боягузе! (Плаче). Боягузе! Я вірила в тебе, а ти вбив мою душу... І зараз я така сама мертва, як ти... (Через кілька митей опускається завіса).
II
(Денне світло у вітальні. Обоє дверей зачинені. Зі склянкою віскі в руці Хуан Луїс дивиться просто себе. Трохи повертає голову ліворуч, прислухаючись. Нічого не чує і заспокоюється. Поволі обертається і розглядає гобелен. П’є. Пильний спостерігач міг би зауважити, що його права кишеня трохи відстовбурчується. Він підходить до гобелена і легенько гладить його вишивку, проходячи вздовж нього вправо. Зупиняється і стукає по ньому кісточками пальців. Йому відповідає глухий звук стіни. Проводить рукою по чолу; знову п’є. Підвівши голову, пильно дивиться на розп’яття. Стукіт у ліві двері. Хуан Луїс обертається, напружений, і ступає кілька кроків уперед).
ХУАН ЛУЇС (пильно дивлячись на двері): Увійдіть! (Заходить Пепіта).
ПЕПІТА: Якийсь пан каже, що йому призначено зустріч... Він не назвав себе.
ХУАН ЛУЇС: Хай увійде. (Пепіта виходить і впускає Хінеса Пардо, а потім зачиняє двері).
ХІНЕС (широко усміхається): Як поживаєш?
ХУАН ЛУЇС: Дуже добре. А ти?
ХІНЕС: Чудово! Послухай, ти живеш, як король. Дім став значно розкішнішим. Що ти п’єш?
ХУАН ЛУЇС: Віскі. Вип’єш?
ХІНЕС: Налий і мені. (Хуан Луїс йде до барної шафки, не спускаючи з ока Пардо).
[ХУАН ЛУЇС: Ти не сідаєш? (Ставить свою склянку на шафку).
ХІНЕС: Дякую. (Перетинає вітальню і сідає на диван. Хуан Луїс наливає йому віскі).
ХУАН ЛУЇС: То що там за справа?
ХІНЕС:] Поясню у двох словах. Це вигін у Боділі, [тому містечку на півдні. Там не дуже добра земля, але] шістсот гектарів. Один з її двох власників живе на ній, і треба його переконати її продати. Він погодиться, бо вони банкрути. Поруч тече дуже повноводна ріка. Через містечко проходить залізниця, а за тридцять два кілометри є морський порт. Це унікальна нагода!
ХУАН ЛУЇС: А ціна?
ХІНЕС: Старший з братів згоден не піднімати ціну вище п’ятдесяти мільйонів. Просто халява.
ХУАН ЛУЇС: Скільки льоду?
ХІНЕС: Один кубик і трохи води]. (Довірчим тоном). Від компанії Інделекса вони можуть попросити шістдесят; у кожному разі це даровизна. Чотири для тебе і шість для мене. [Влаштуєш мені зустріч?]
ХУАН ЛУЇС: Хто власники?
ХІНЕС (зі сміхом): Про це пізніше... [Послухай:] я нині ж поїду туди зі старшим братом [і в п’ятницю повернуся]. Якщо ти приймеш мене в п’ятницю о пів на дев’яту, я підтверджу що там і як, а ти мені скажеш, коли ми підемо в компанію Інделекса.
ХУАН ЛУЇС (бере свою склянку і несе йому віскі): Де ти зупинився?
ХІНЕС: Старший брат наполіг на тому, аби я поселився в його домі. (Бере склянку). Дякую. (П’є. Хуан Луїс сідає у крісло поруч).
ХУАН ЛУЇС: Не знаю, чи зможу прийняти тебе в п’ятницю [о тій порі]. Можливо, я буду на засіданні парламентської комісії. Дай мені телефон того пана і я зателефоную.
ХІНЕС: Не турбуйся! Може, я приїду о п’ятій. Зателефоную, і мені перекажуть від тебе, чи можу я прийти о пів на дев’яту; не хочу надокучати тобі раніше. [Послухай, це віскі надзвичайне].
ХУАН ЛУЇС (усміхається): Скільки таємниць! [Либонь, даються взнаки твої старі звички]. Не зізнаєшся, де живеш, не даєш телефону...
ХІНЕС (сміється): Так. Це вже друга натура. Наприклад, входячи, я [відразу] помітив, що [на вулиці і] в домі ти також не маєш охорони.
ХУАН
