Судді уночі - Антоніо Буеро Вальєхо
ХУАН ЛУЇС: [Як завжди]. Вона тобі потрібна?
КРІСТІНА: Я питаю, бо треба бути обачним. Майже на кожному розі стоять озброєні автоматами поліцейські. Люди на них не дивляться, але вони налякані. Гадаєш, убивства продовжаться?
ХУАН ЛУЇС: Сподіваюся, що ні. Попри все країна потроху оговтується.
КРІСТІНА: Я не впевнена. Надто багато є фанатиків... Можливо, є платні вбивці... А ще є багато тих, хто ностальгує за диктатурою, хто вину за теракти скидає на демократію, зручно забуваючи, що в часи знаменитого мерця їх було немало... (Мимоволі легенько торкається шраму на щоці). Вибач.
ХУАН ЛУЇС (дуже роздосадуваний): За що? Я не ностальгую і не налаштований проти демократії!
ХУЛІЯ (голосно): Тіно!
КРІСТІНА (здивована її тоном): Що таке?
ХУЛІЯ: Ти торкнулася шраму, коли говорила про фанатиків?
ХУАН ЛУЇС: Хуліє, прошу тебе! Яка безцеремонність!
ХУЛІЯ: Твоя правда. Не зважай на мене.
КРІСТІНА: Навпаки. Я відповім на твоє запитання.
ХУЛІЯ: Будь ласка, не кажи нам нічого! Яка я дурепа.
КРІСТІНА: Про це писали в газетах. Але тоді діялося багато чого...
ХУАН ЛУЇС: Його ледве помітно.
КРІСТІНА: Я трохи його підлатала.
ХУЛІЯ: Він тебе не псує.
ХУАН ЛУЇС: Звісно, що ні.
КРІСТІНА (з усмішкою дивиться на нього): То було минулого року, перед виборами. Я з іще одним товаришем розклеювала листівки, коли на нас накинулась ватага молодиків, озброєних ланцюгами і ножами[5].
ХУЛІЯ: Який жах! (Повільно підходить і сідає біля телефона).
ХУАН ЛУЇС: Правосуддя покарає цих бандитів! [Ми з ними покінчимо!]
КРІСТІНА: Можливо. Хоча ми заявили в поліцію про напад, однак їх не знайшли.
ХУАН ЛУЇС: Цій загайності також буде покладено край! Більше жодного убивства не терпітимуть!
КРІСТІНА: Ті не були вбивцями... наразі. І ймовірно, їхня скверна була захована так глибоко, що вони самі про неї не знали. Найстаршому не було ще й сімнадцяти [, а я була зрілою, але не бридкою жінкою. Той, хто на мене напав, либонь, хотів би накинутись на мене в інший спосіб... Може, він несмілий з жінками і захотів поквитатися з однією з них за свої фрустрації... Бідака.]
ХУАН ЛУЇС: Але ж він хотів скалічити тебе на все життя!
[КРІСТІНА: Звісно.
ХУАН ЛУЇС: Йому це не вдалося. Ти далі гарна і приваблива.
КРІСТІНА: Що я можу сказати... Треба мати на собі таку мітку, як ця, аби зрозуміти, що є люди, яким неприємно з тобою бути.
ХУЛІЯ: Хіба таке може бути?]
КРІСТІНА: Не переймайся. (Сміється). Зрозумій: я не вийшла заміж не через цю недавню халепу. Ні, ті шмаркачі мене не здолали.
ХУАН ЛУЇС: І ми всі з цього раді. (Знову дивиться на годинник). Я вас покидаю. Мені вже час. [(Звертаючись до Крістіни). Пообідаєш із Хулією?
ХУЛІЯ: Для цього я її й покликала.
ХУАН ЛУЇС: Чудово. Ти вечерятимеш вдома, Хуліє?
ХУЛІЯ: Так.
ХУАН ЛУЇС: Тоді до вечора.] Бувай, Крістіно. (Подає їй руку). Розваж її.
КРІСТІНА (люб’язно): Зроблю все, що можу. (Хуан Луїс перетинає сцену, виходить у ліві двері і зачиняє їх). [Він тебе не поцілував.
ХУЛІЯ: Намагався кілька хвилин тому.] (Виймає із сигаретниці цигарку).
[КРІСТІНА: Може, через це] він виглядає [таким] знервованим.
ХУЛІЯ: [Він справді знервований? Але не через те, що не поцілував мене.] Він і до того був таким. (Замислена, вона закурює сигарету, встає і починає проходжуватися).
КРІСТІНА: Ти дозволиш поставити тобі деякі делікатні питання?
ХУЛІЯ: Прошу дуже.
КРІСТІНА: Думаю, ти не втримаєшся на плаву, якщо не наважишся розібратися в самій собі...
ХУЛІЯ (підходить до неї, усміхаючись): Ти мене інтригуєш.
КРІСТІНА: Чому ти мене розшукала через стільки років?
ХУЛІЯ: Мені потрібний був лікар.
КРІСТІНА: У вас є свій.
ХУЛІЯ: Але ти жінка, і нас пов’язує дружба. (Відходить).
КРІСТІНА: [Не надто міцна,] її розірвано багато років тому.
ХУЛІЯ: [Мені не йдуть з голови] ті шалапути. Як можна нападати на беззахисну жінку? Вони просто боягузи.
КРІСТІНА: Не змінюй тему розмови, Хуліє, і скажи мені: ти була закохана в Хуана Луїса?
[ХУЛІЯ: Він був такий уважний і милий...
КРІСТІНА: Але ти його не любиш.
ХУЛІЯ: Гадаю, це нормальна річ. Майже всі знайомі мені пари терплять одне одного й не більше. І це коли терплять...
КРІСТІНА:] А він тебе любить.
ХУЛІЯ: Або тільки жадає. [Я не впевнена.] Як жадає цю хвойдочку, що в нас за покоївку, з якою він спить.
КРІСТІНА: Що ти кажеш?
ХУЛІЯ: Попереджаю: мені до цього байдуже. Копирсаючись у цій бридоті, ти мені не допоможеш.]
КРІСТІНА: Якщо Хуан Луїс жадає тебе по двадцяти роках шлюбу, це означає, що він тебе кохає.
ХУЛІЯ (іронічно): Це було б дуже дивно!
КРІСТІНА: Не надто. На це можуть бути різні причини. Але зараз мене цікавить не те, чому твій чоловік і далі тебе любить, а те, чому ти в депресії.
ХУЛІЯ: Ох! У цьому велика частка його вини!
КРІСТІНА: Чому?
ХУЛІЯ (проходжується): Він всередині порожній. [Майже не читає. В ніщо не вірить, хіба що в Бога..., якщо він і справді в нього вірить. І в пустослів’я, яким переповнені його уста, він також не вірить.
КРІСТІНА: Звідки ти це знаєш?
ХУЛІЯ: Я помічаю, що це звучить фальшиво.] У нього в думках лиш одне: аби знову стати міністром і ще більше збагатитися... Двадцять років я бачу, як він тільки й чекає, як відхопити якусь посаду по блату, мені цього досить. (Підходить до неї). [Я також варта осуду за моє безтурботне життя, я знаю.] (Гасить цигарку в попільничці на круглому столику і сідає).
КРІСТІНА: Я шукаю навпомацки. Хуліє... Ти телефонуєш давній подрузі Ферміна через двадцять два роки. Ти не думаєш, що твоя хвороба — це ностальгія?
ХУЛІЯ (знервована, не дивиться на неї): Ностальгія?
КРІСТІНА (встає і підходить до неї): Для людини зі слабкими нервами, як у тебе, порівняння чоловіка і того чудового хлопця може стати нав’язливою ідеєю... Він помер, але ти цього не знала. (Сідає поруч із нею). Може, ти покликала мене, аби щось дізнатися про нього?
ХУЛІЯ (нахмурена): Я аж забагато знала про нього.
КРІСТІНА: Забагато?
ХУЛІЯ: Коли його затримали, я вас марно шукала.
КРІСТІНА (сміється): Ми [всі] сховалися. (Серйозно). Згодом я тобі зателефонувала, бо він, уже в тюрмі, хотів тебе бачити, але ти не схотіла мене прийняти. (Коротка пауза).
ХУЛІЯ: Тіно, він був негідником.
КРІСТІНА (дуже м’яко): Ти збожеволіла?
ХУЛІЯ: [Той чудовий хлопець був негідником, Тіно!] І брехуном! Я
