Судді уночі - Антоніо Буеро Вальєхо
ХУАН ЛУЇС: Тобі кінець... Не кажи завтра, що я тебе не попереджав.
ХІНЕС (роздосадуваний обертається до нього): Послухай, недоумку, [ти перегинаєш палку. Сподіваюсь, що] тобі ж не спаде на думку настукати, аби за мною тепер стежили [і не зробиш цього, коли я повернуся в п’ятницю]. Це була би марна трата часу і ти зробив би із себе посміховисько... (Усміхається). Але ні. Ти не зробиш проти мене нічого такого, про що я міг би дізнатися. Бо це би змусило мене забути про мою повсякчасну відданість тобі... і розголосити дещо...
ХУАН ЛУЇС: Хінесе!
ХІНЕС: Ні. Ти не зробиш нічого проти мене. (Доброзичливо плескає його по плечу). Прокинься! Тобі сняться нісенітниці! До п’ятниці! (Простягає йому руку, цієї ж миті відчиняються праві двері і заходить Хулія).
ХУЛІЯ: Вибачте...
ХІНЕС: Бажаю вам гарно провести день за містом, пані. Я вже йду.
ХУЛІЯ (дзвонить у дзвіночок): Я, власне, прийшла нагадати Хуану Луїсу, що нам ще треба послухати літургію...
ХУАН ЛУЇС: Ми зараз же підемо. (Відчиняються ліві двері, і заходить Пепіта).
[ПЕПІТА: Ви мене кликали?]
ХУЛІЯ: Проведи пана до виходу.
ХІНЕС (вклоняється): Пані...
ХУЛІЯ: Гарного вам дня. (Пепіта відступає, аби дати пройти Пардо, виходить за ним і зачиняє двері. Пауза. Хулія закурює цигарку). Чого хотів цей чоловік?
ХУАН ЛУЇС: Ти вже знаєш. Зустрітися з доном Хорхе.
ХУЛІЯ: І більше нічого?
ХУАН ЛУЇС (йде і сідає на канапу): [Про тодішні справи ми не говорили, якщо ти про це. Він був дуже тактовний.]
ХУЛІЯ: Я запитую, бо бачу, що ти знервований.
ХУАН ЛУЇС: Це тобі здається. (Він нервово потирає руки).
ХУЛІЯ (сідає): Можеш не розповідати. [Зрештою,] мене це не обходить.
ХУАН ЛУЇС: Це звичайні клопоти. Ти б хотіла поїхати в гори? [У мене призначено діловий ланч, але я можу його скасувати.]
ХУЛІЯ: Не маю бажання. Вчора я сказала тому чоловікові про поїздку на той випадок, якби ти не хотів його прийняти.
ХУАН ЛУЇС (дивиться на годинник): Дякую. Тоді йдемо на літургію?
ХУЛІЯ: Вибач... Я знаю, що тобі це неприємно. Я не в настрої для цієї церемонії. [До того ж я чекаю на гостю.]
ХУАН ЛУЇС (встає і підходить до неї): У тебе ні на що немає настрою... Та якщо ти не просиш Бога полегшити твої страждання, то як він тобі допоможе?
ХУЛІЯ (встає, побачивши, що він підходить, і поволі відходить): Змінімо тему.
ХУАН ЛУЇС (йде за нею): Ти втрачаєш віру. Тож твоя самотність є навіть більша за мою.
ХУЛІЯ: Ти почуваєшся самотнім?
ХУАН ЛУЇС: Ти знаєш, що так.
ХУЛІЯ: Однак ти легко знаходиш розраду.
ХУАН ЛУЇС: Не розумію, про що ти.
ХУЛІЯ (сміється): Про твої грішки... з Пепітою.
ХУАН ЛУЇС: Хуліє!
ХУЛІЯ: Ти часто у них сповідаєшся? (Він відводить погляд). «Отче, аби полегшити свою самотність, я мушу облегшити свою плоть з покоївкою [моєї дружини. Ви мені відпустите гріхи, правда ж?] Обіцяю більше не грішити... впродовж кількох годин». (Підходить до дивана, щоб сісти)
ХУАН ЛУЇС: Ти не думала, що в цьому почасти твоя вина?
ХУЛІЯ: Хто говорить про вину? Я не влаштовую тобі сцени ревнощів і ні за що не докоряю. Мені на все це вже начхати. Не пропусти свою літургію. (Хуан Луїс підходить до неї і сідає поруч. Вона хоче встати, та він її затримує).
ХУАН ЛУЇС: Не йди. Думаєш, я не намагаюся стримуватись? [Є жінки, які не можуть зрозуміти владності таких бажань.
ХУЛІЯ (ущипливо): Ти закидаєш мені фригідність?
ХУАН ЛУЇС: Ні, бо ти на неї не страждаєш...] Дозволь мені розповісти тобі те, що сказав мені мій сповідник одного дня, коли я говорив йому... саме те і так, як ти уявила собі.
ХУЛІЯ: Як цікаво.
ХУАН ЛУЇС: [«Чому ти не переконаєш її прийти поговорити зі мною?» «Отче, я пропонував їй це, але вона не хоче».] «Жона повинна приймати мужа на своєму ложі, сину мій. Так запобігають цим гріхам, а також можливості, що й вона згрішить». (Роздосадувана, вона встає і відходить. Він підносить голос). «Між вашими тілами є порозуміння?» — «Так, отче. Принаймні, було раніше».
ХУЛІЯ (дивиться на нього): Він і про це питав?
ХУАН ЛУЇС: Це розумний священник. [Він питав мене, якими можуть бути причини твоєї депресії. Я сказав, що не знаю, бо у тебе є все, чого забажаєш. Я навіть розповів йому про тижні, які ти провела в Швейцарії, лікуючись сном.
ХУЛІЯ: І що він сказав?
ХУАН ЛУЇС: Що це рутина, а не лікування. Що обслідувати треба душі, а ці пани воліють їх присипляти.
ХУЛІЯ: Мабуть, він має рацію.
ХУАН ЛУЇС (з проблиском надії в погляді): ] Тобі варто було б з ним зустрітися...
ХУЛІЯ (нервово проходжується): Ну, і якого висновку він дійшов?
ХУАН ЛУЇС (підводиться і йде до неї): Він сказав: «Можливо, одного дня ви зможете з’ясувати причину її смутку. А тим часом постарайтесь повернути взаємну ніжність. (Підходить до неї дуже близько). Спробуй пояснити їй, наскільки корисно було б вам повернутися у спільну спальню. М’яко, терпляче...» (Бере її за руку. Вона хоче відійти, дуже розстроєна). Хуліє! Пробач мене за все, чого тобі бракує. На світі нема іншої жінки, яка би важила для мене так, як ти. [І я приречений потребувати тебе більше, ніж ти потребуєш мене. Не будь немилосердною ні до мене, ні до самої себе. Змилуйся... над нами обома.] І хоча ти бачиш зблизька мої численні вади, ти знаєш: я зі шкури лізу ради тебе...
ХУЛІЯ (опустивши очі): Я цього не заперечую.
ХУАН ЛУЇС: Тоді покладися на мене. І дозволь мені покладатися на тебе.
ХУЛІЯ: Я не можу!
ХУАН ЛУЇС: Чому ні? Досить тільки попуститися... Це так солодко — забутися... (Оповиває її руками і хоче поцілувати. Вона вся напружується).
ХУЛІЯ: Ні. (Він намагається її поцілувати). Дай мені спокій! (Задихана, відсувається).
ХУАН ЛУЇС: Хуліє, прошу тебе!
ХУЛІЯ: Це нестерпно. Вибач... Вибач! (Стукіт у ліві двері, які відразу відчиняє Крістіна. В Хуана Луїса похмурніє обличчя, але він одразу ж усміхається).
КРІСТІНА (помічає напруженість): Добрий день.
ХУАН ЛУЇС: Заходь, Крістіно. Склади компанію Хулії. Я мушу йти до церкви, а потім мене чекає діловий обід.
[КРІСТІНА (звертаючись до Хулії): А ти не йдеш на літургію?
ХУАН ЛУЇС (з легким зітханням): Нині в неї ні на що немає настрою.]
ХУЛІЯ: Сідай, Крістіно. Чогось вип’єш?
КРІСТІНА: Ні, дякую. (Звертається до Хуана
