Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета - Вітольд Гомбрович
ПРИНЦ (саркастично): Добропристойність!
КОРОЛЕВА: Філіпе, сину, хіба ми до неї не з усім материнським серцем? Не помічаємо її незліченних вад, любимо за те, що вона любить тебе.
ПРИНЦ (грізно): Любіть її! Любіть її! У всякому разі — я не радив би вам її не любити! (Виходить.)
КОРОЛЕВА: Боже, освяти, Боже, провадь! Ігнацію, можливо, ти не досить чуйний до неї — вона тебе боїться.
КОРОЛЬ: Боїться... Ха, як це вона отак тиняється по кутках і отак визирає то в одне, то в друге вікно. І нічого. (Вражений.) І — нічого! Вона визирить нам усі вікна. Боїться... (До Камергера.) Дай-но звіти! Ага, Франція знову ворохобиться (сам до себе). Боїться, а сама не знає чого? Боятися мене? (до Королеви). А ти теж забагато танцюєш коло неї (передражнює). Грушечка, тістечко... Наче ти хазяйка пансіону.
КОРОЛЕВА: Ага, а ти вже поводишся з нею природньо — ніколи не обізвешся, щоби спершу не глитнути слину. Може, в тебе є ілюзії, що цього не чути. А говориш до неї так, начебто боїшся.
КОРОЛЬ: Я? Начебто я боюся? Це вона боїться (Тихше.) Шельма.
КАМЕРГЕР: Велич Вашої Величності, здається, полохає її, і я не можу цьому дивуватися, бо й сам досвідчую священний трепет перед обличчям величі. Але я дозволив би запропонувати, щоби ви, Ваше Величносте, спробували поговорити з нею осторонь... ...Трохи осміли́ти її...
КОРОЛЬ: Я мушу з нею осторонь? Із цією Тюленькою-Телепенькою? Із Телепенькою?
КОРОЛЕВА: Це блискуча думка. Треба, щоби вона трохи освоїлася — спершу осторонь і на чотири ока, а потім звикне до нас, і таким чином ми покладемо край оцим її нестерпним заполошеності й тривожності. Ігнацію, не будь дитиною. Зараз я пришлю її під якимсь приводом. Поки Філіп на нараді з лікарем. Я пришлю її начебто по клубок, а ти будеш для неї батьком. (Виходить.)
КОРОЛЬ: Камергере, ти часом як ляпнеш щось — про що мені з нею балакати?
КАМЕРГЕР: Таж Ваша Величносте, це найзвичніша процедура — підійти, всміхнутися, заговорити, ввернути якийсь жартик — тоді вона природньо буде змушена всміхнутись або навіть засміятися — тоді ви, Ваша Величносте, знову всміхнетесь — і так, із усмішок сплететься те, що ми називаємо атмосферою міжособистісного спілкування.
КОРОЛЬ: Усміхнуся, усміхнуся... Це я мушу стрибати перед нею, бо вона боязка? Камергере, ти сам уже це все влаштуй. (Хоче піти.)
КАМЕРГЕР: Таж Ваша Величносте! Вашій Величносте, мабуть, не попервах осмілювати — так само, як полохати.
КОРОЛЬ: Так, але вона боїться... Розумієш... теє... Боїться, шельма.
КАМЕРГЕР: Кожен чогось боїться.
КОРОЛЬ: Так, але вона якось так мляво — якось мляво боїться. (В остраху.) Камергере, вона мляво боїться. Ого, йде. Чекай, таж не буду я сам-один перед нею видурюватися. Не йди, зостанься. Е-е-е... (Прибирає приємний вираз обличчя.)
Івона заходить.
О-о-о, ласкаво просимо.
Івона наближається, обдивляється. Король доброзичливо.
Ну-ну, що там — що в нас там?
ІВОНА: Клубок...
КОРОЛЬ: Клубок?
ІВОНА: Клубок...
КОРОЛЬ: О-о! Тут клубок (сміється).
Івона бере клубок.
Ги-ги-ги.
Івона мовчить.
Клубок запропав?
Івона мовчить.
Кахи-кахи! (Підходячи.) Ну-ну, що ж там у нас? Ну-ну (сміється). Ну? Отак наче ми трохи теє... трохи побоювалися! Що? Нема чого. Ну! Нема чого! (Нетерпляче.) Нема чого, я сказав!
Івона легко відступає.
Таж я є батько... батько Філіпа, тато? Тьху! Не тато, а батько! У всякому разі... Я ж не чужий. (Підходить, Івона відступає.) Не треба знову так... Я така собі звичайна людина. Звичайний, ну — я ж не якийсь там цар Ірод! Нікого не з’їв. Нема чого боятись! Я не звір. Кажу ж, я не звір! Не звір! (Рознервований.) Нема чого боятися! Таж я не звір! (Підходить, Івона стрімко задкує, губить клубок, Король кричить.) Ну, я же сказав, нема чого боятись! Я не звір!!!
КАМЕРГЕР: Ні-ні. Тихше... Ні!
КОРОЛЬ: Мерзотниця така-сяка!
Івона задкує — виходить.
КАМЕРГЕР: Тихо! Бо хтось почує!
КОРОЛЬ: Боїться, Камергере, а ти пам’ятаєш тамту... теє... той-во... що боялася... Цяця... Му-му... Гам-гам...
КАМЕРГЕР: Я сказав би, що вона навіть боятися не вміє. Декотрі з придворних дам бояться пречудово — з чарівністю, з пікантністю — а ця якось отак... голо. (З відразою.) Наголяса!
КОРОЛЬ: Ха! Мені це дещо нагадало.
КАМЕРГЕР: Нагадало?
КОРОЛЬ: Боїться. Камергере, а пам’ятаєш ти тамту... що той-во... що ми теє... Уже давно. Як це забувається.
КАМЕРГЕР: Кого, Ваша Величносте?
КОРОЛЬ: Давно. Я сам геть забувся. Давно. Я був тоді ще принцом, а ти ледве претендентом у камергери. Ту малу, що оцево... теє... Що ми її... І наче саме на цій канапі. То була, здається, швачка...
КАМЕРГЕР: Ага, швачка, канапа... Гей, юність, юність, які прекрасні часи! (Заходить Валентій.) Чого тобі, Валентію? Прошу не заважати.
Валентій виходить.
КОРОЛЬ: Вона потім померла, га? Наче втопилася...
КАМЕРГЕР: Авжеж! Як тепер пам’ятаю. Пішла на міст — і з мосту в річку... Гей, юність, юність, немає нічого прекраснішого за юність.
КОРОЛЬ: А тобі не здається, що вона була подібна до цієї ото Тюленьки? До Телепеньки?
КАМЕРГЕР: Таж, Ваша Величносте, ця розвезиста блондинка, а тамта була із сухорлявих брюнеток із перчиком.
КОРОЛЬ: Ба! Але боялася так само. Цяця. Му-му. Боялася в такий самий спосіб. Боялась як сто чортів — шельма!
КАМЕРГЕР: Якщо Вашій Величності цей спогад завдає хоч би краплину прикрості, найліпше не пам’ятати. Найліпше не пам’ятати мертвих жінок. Мертва жінка не є жінкою.
КОРОЛЬ: Боялася так само і так само була якась — змордована. На цій канапі. Бо завжди хтось, колись, щось... Тьху-тьху! Як сто чортів — камергере, як сто чортів мені це пригадалося.
Заходить Королева.
КОРОЛЕВА: Вітаю! Ти пречудово її осмілив! Досконало осмілив! Бідолашка ледве дихає! Який ґедзь тебе вкусив, Ігнацію? Ти все зіпсував!
КОРОЛЬ: Чорти, чорти. Не наближайся до мене, моя пані.
КОРОЛЕВА: Що сталося? Чому мені не наближатися?
КОРОЛЬ: Чому? Чому? Завжди чому та й чому! Хіба мені не вільно мати бажань? Чи я під наглядом? Хіба я не є господарем у своєму домі? Чи я через усе мушу виправдовуватись? А чому ти до мене приглядаєшся? Чого ти дивишся на мене? А що? А як? Чому я на неї накричав? Бо вона мені дещо нагадує!
КАМЕРГЕР: Не варто цього казати!
