Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета - Вітольд Гомбрович
КОРОЛЕВА: Бридота, але вчинок гарний!
КАМЕРГЕР: Якщо наречена бридка, то вчинок мусить бути гарним. Ваша Величносте, у принца це за кілька днів минеться, тільки не треба форсувати, а я ще нині зайду до нього і вивідаю його справжні наміри. Це звичайна екстравагантність, тільки не варто його дражнити і пробуджувати спротив. Наразі треба спокійно.
КОРОЛЕВА: І з тактом.
Виходять.
Aкт II
Апартаменти Принца, в одні двері заходять Принц, Цирил, Івона, у другі — лакей Валентій з ганчіркою.
ПРИНЦ (до Валентія): Валентію, прошу вас тут не тинятися.
Валентій виходить.
Посади її тут. Бо я постійно боюся, що вона втече. Може, прив’язати її до ніжки стола?
ЦИРИЛ: Вона і так напівжива. Не втече. Філіпе...
ПРИНЦ: Ну?
ЦИРИЛ (осудливо): Навіщо це все?
ПРИНЦ: Навіщо? Навіщо? Це потвора, яку варто здолати, перешкода, яку варто здолати — ти розумієш? Якщо є мисливці, котрі виходять у темну ніч на поєдинок із буйволами... якщо є такі, хто хапає бика за роги... Цириле...
ЦИРИЛ: З тобою нині неможливо дійти згоди.
ПРИНЦ: Але найпевніше за все це якась нестерпна цікавість — цікавість, подібна до тієї, з якою ми розглядаємо черв’яка, ворушачи його патичком.
ЦИРИЛ: Ти дозволиш, щоб я висловив свою думку?
ПРИНЦ: Звісно, буду вдячний.
ЦИРИЛ: Дамо їй спокій, бо за пів години ми і так не вигадаємо, що з нею робити далі... А це навіть неприємно, навіть дуже, якщо вже оминати інші ракурси — це надто збочено.
ПРИНЦ: Мені здається, ви самі поводилися з нею доволі збочено.
ЦИРИЛ: Ну так, ну так! Але це геть інше — маленькі жартушки на свіжому повітрі, а інша річ тягти її сюди, додому. Філіпе, я радив би тобі зупинитися.
ПРИНЦ: Та ти диви-диви лише, як вона сидить. Це нечувано! Але подумай тільки, яке нахабство! Якщо вже ця дівчинонька така, як є, то вона не може нікому сподобатися? Що це за зухвальство! Що за дикі претензії природи! (Придивляється до неї.) Ба! Знаєш що? Лише тепер, коли я дивлюся на неї, кістковим мозком відчуваю, що я принц. Досі я чувся щонайвище бароном, і то з не найродовитіших.
ЦИРИЛ: Це дивно, бо збоку здається, що ти повівся з нею радше, як барон, аніж як справжній принц.
ПРИНЦ: Справді, це дивно, а я таки тобі скажу, що не почувався досі так упевнено, так пречудово, так навіть блискотливо. Тра-ля-ля... (Ставить тримач для пера сторчма на палець.) Поглянь, мені це ніколи не вдавалось, а тепер вийшло. Вочевидь, щоби відчути свою ліпшість, треба винайти собі когось значно гіршого. Бути номінальним принцом це дурничка — бути справжнім принцом — оце я розумію. Легкість... (Танцює.) Радість... Ну, але ходімо, оглянемо це наше шаленство. Пані, чи ви зволіли б до нас озватися?
Івона мовчить.
Знаєш, вона навіть не аж така негарна, просто в її конструкції є якийсь такий елемент — злощасний.
ЦИРИЛ: Це, власне, найгірше.
ПРИНЦ: Пані, чому ви така?
Івона мовчить.
Мовчить. Чому ви така?
ЦИРИЛ: Не відповідає. Вона ображена.
ПРИНЦ: Ображена.
ЦИРИЛ: Мені здається, що, може, вона не так ображена, як радше трохи настрахана.
ПРИНЦ: Трохи боязка.
ІВОНА (тихо, з примусом): Я анітрохи не ображена. Прошу відчепитися від мене.
ПРИНЦ: О! Ви анітрохи не ображена? Тоді чому не відповідаєте?
Івона мовчить.
Ну?
Івона мовчить.
Не можете? Чому?
Івона мовчить.
ЦИРИЛ: Ха-ха-ха! Не може! Ображена!
ПРИНЦ: Пані, поясніть нам, з вашої ласки, свій механізм. Адже ви загалом не така вже дурна. Чому ж тоді люди вас сприймають, наче ви до трьох полічити не вмієте? Що це за протиріччя з їхнього боку?
ЦИРИЛ: Вона не є дурною, просто в дурнуватій ситуації.
ПРИНЦ: Дуже добре! Перепрошую, незбагненне тут одне, Цириле. Поглянь, таж у неї, власне, навіть пропорційний ніс. І вона не аж така обмежена. Узагалі здається не гіршою від інших панн, яких ми знаємо. Чому ніхто не знущається з інших? Чому так є, пані? Чому ви стали офірним цапом, а радше козою? Чи так само собою склалося?
ІВОНА (тихо): Це так по колу. Так по колу.
ЦИРИЛ: По колу?
ПРИНЦ: Як це — по колу? Не заважай. По колу?
ІВОНА: Це так по колу, кожен, завжди, все, завжди... Це так завжди...
ПРИНЦ: Коло? Коло? Чому коло? У цьому є щось містичне. Ага-а-а, я починаю розуміти. Справді, тут є якесь коло. Наприклад: чому вона сонлива? Бо вона не в гуморі. А чому вона не в гуморі? Бо вона сонлива. Розумієш, яке це коло? Це пекло, а не коло!
ЦИРИЛ: Ви самі винні, розтелепо! Не вішати носа!
Івона мовчить.
ПРИНЦ: Ха! Та вона тебе сприймає як хлопчиська!
ЦИРИЛ: Пхе! Краплину сміливості! Гарного гумору! Життя! Я дам вам пораду. Пані — ви кисла. Усміхніться — і все буде добре.
ПРИНЦ: Ну, всміхніться до нас, пані. Невже вам важко?
Івона мовчить.
Не хоче. Ти маєш рацію — якби вона всміхнулася, це було би штучно. Це ще більше дражнило б, нервувало, дратувало, збуджувало і провокувало би. Це правда. Це чудесно, Цириле! Уперше бачу щось подібне. А якби ми першими всміхнулися?
ЦИРИЛ: Це теж даремно, бо це була би така собі посмішка — з жалощів.
ПРИНЦ: У цьому є якась пекельна комбінація. У цьому є якась специфічна пекельна діалектика. Ти бач, не можна сказати, що вона занурилась у ці справи доволі глибоко. Це видно з неї, хоча вона мовчить немов могила. Знаєш, це начебто якась система, якийсь перпетуум мобіле — це так, як прив’язати до кілка пса і кота: пес жене й лякає кота, а кіт жене й лякає пса, і все це без кінця мчить по колу й шаленіє, а назовні — мертвота.
ЦИРИЛ: Це замкнена й герметична система.
ПРИНЦ: Гаразд. Але що було першим? Адже так не могло бути від початку. Чому ви, пані, побоюєтеся? Бо ви боязка. А чому ви боязка? Бо ви трохи побоюєтесь. Однак що було першим, що першим розпочалося колись там, усередині вас?
Івона мовчить.
Зараз-зараз. Ну гаразд, але хіба всередині вас, пані, чогось немає? Невже нічого немає? Адже не може бути, щоби ви складались із самих фізичних вад. Мусить у вас бути щось таке, якась принада, якась підвалина, якийсь зміст — дещо таке, у що ви вірите, що ви любите в самій собі. Побачите, ми роздмухаємо той пломінчик, у
