Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета - Вітольд Гомбрович

КАМЕРГЕР: Ваша Величність за канапою...

КОРОЛЬ: Мовчи, віслюче. Я навмисно сховався за канапою, щоб мене ніхто не помітив. За канапою можна! (Регоче.) Можна! Камергере, а ти тут чого? Навіщо переставляєш ці меблі і вступаєш у ці зальотні заколоти з неживою природою?

КАМЕРГЕР: Це? Та отак собі...

КОРОЛЬ: Отак собі? Якщо отак собі, кажи! Я теж тільки отак собі.

КАМЕРГЕР: Отак трохи ходжу замком і отак трохи...

КОРОЛЬ: Що?

КАМЕРГЕР (регоче): Ускладнюю.

КОРОЛЬ: Ускладнюєш?

КАМЕРГЕР: Наприклад, процес сідання. Складніше сісти, коли фотель стоїть отак (регоче). Є ризик сісти поряд...

КОРОЛЬ: Камергере, а навіщо ти смітиш отими кісточками?

КАМЕРГЕР: Щоби складніше було ходити.

КОРОЛЬ: Ходити? (Понуро.) Ага-а, вона тобі теж допекла... Телепенька. Ну-ну, нічого, нічого.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, я є людиною певного соціального рівня, я світська людина і не зношу певних... Ваша Величносте, якщо це триватиме довше, не знаю, до чого призведуть такі нахабство та зухвальство... оце розпутство ще якесь...

КОРОЛЬ: Так-так, зухвальство зростає. Розпутство, ха-ха! А пам’ятаєш, старий? (Штурхає його.)

КАМЕРГЕР: Я не хочу нічого пам’ятати!

КОРОЛЬ: Ба, ба, адже він і тобі вклонився! Ну-ну, нічого, нічого. Розпутство зростає, нахабство... Гаразд уже, гаразд. Камергере, а якби вона йшла отуди... я вистрибну на неї. Вистрибну й налякаю, ха-ха! Налякаю! З нею можна! (Регоче.) Можна! Налякати і... і... наприклад, я її задушу! Вб’ю! Адже одну ми вже вбили.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, fi donc!

КОРОЛЬ: Кажу тобі, з нею можна. З нею все можна.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, це виключене, ще цього нам бракувало! Заради Бога — і так уже двір лихоманить від побрехеньок і чуток. Велич Вашої Величності, який вистрибує із-за канапи... Ні-ні! Ніколи досі так гостро не стояло питання такту й інших невловних факторів етике­ту, ніж за теперішніх обставин. Інша річ, що я запропонував би один задум (регоче), мені дещо спало в гадку (регоче).

КОРОЛЬ: Ну й чого ти так дурнувато регочеш?

КАМЕРГЕР: Бо це теж задум (регоче). Адже нині ви з Її Величністю даєте бенкет з приводу отих сумнозвісних заручин. Отож якби отак подати якусь рибу, кістляву рибу, з кістками, наприклад, карасів, тепер, власне, сезон карасів, карасів подати, в сметані.

Заходить Валентій.

Вийдіть звідси!

КОРОЛЬ (понуро): Пашол вон[3]! Карасів?

КАМЕРГЕР (сміється): Карасів.

КОРОЛЬ: Як це — карасів?

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, карасі на урочистому званому обіді — не знаю, чи ви помітили, бо вона — що більше людей, то більше губиться — а вчора я глянув на неї, трохи отак... згори, згори... то мало не подавилася картоплиною, звичайнісінькою картоплиною. Ваша Величносте, якби отак подати карасів — різко, згори (регоче). Це складна риба... кістлява. Можна подавити її на урочистому прийнятті за присутності багатьох незнайомих людей.

КОРОЛЬ: Камергере... (Дивиться на нього.) Це трохи... якась дурня...

Карасі?

КАМЕРГЕР (схвильовано): Я знаю, що дурня. Якби не було дурнею, я не казав би.

КОРОЛЬ (в остраху): Камергере, але... якщо вона справді... якщо вона...

Вона справді готова подавитися?

КАМЕРГЕР: Його Величність таке припускають? Це ж бо така дурня. А хоч би й навіть трапився незбагненним чином... такий випадок... то що ми можемо мати спільного... із такою дурнею?

КОРОЛЬ: Так, але... ми тепер говоримо про це.

КАМЕРГЕР: О, це тільки бесіда... таке собі... (Розглядає свої нігті.)

КОРОЛЬ: Таке собі? Ха? Ми зробимо це! Коли з нею отак різко, згори, вона все може вчудити — будь-яку дурню, хоч би не знати, яка це була дурня, навіть така, що ніхто не посміє запідозрити. Карасі? А чому не коропи? Камергере, я тебе питаю, чому не коропи?

КАМЕРГЕР: Карасі, карасі...

КОРОЛЬ: Але чому не коропи? Або вугрі? Чому? Чому? Можуть бути й карасі. Гм... (В остраху.) Різко? Згори?

КАМЕРГЕР: Атож-бо! Його Величність у всій своїй величі.

КОРОЛЬ: Так-так, я в усій величі. Мусить бути багато світла, багато людей і багато костюмів... Блиск, пишно­та... Гукнути на неї згори, вона й подавиться... Напев­не. Подавиться на смерть. А ніхто не здогадається, бо це така дурня — і згори, згори, не знизу, з величчю, з блиском. Ми вб’ємо її згори. Що? Гм... Чекай-но, сховаймось, іде королева.

КАМЕРГЕР: Але...

КОРОЛЬ: Сховаймось, я хочу побачити королеву.

Ховаються за канапою. Заходить Королева, обдив­ляється — в її руці флакончик.

Король збоку.

А це що таке? (Вихиляється.)

КАМЕРГЕР: Тихше.

Королева ступає кілька кроків у бік кімнати Івони, зупиняється — дістає із-за пазухи маленький зшиток — видає тихий стогін, заслоняє обличчя долонями.

КОРОЛЬ (збоку): Що це за Книга скорботи?

КАМЕРГЕР (збоку): Тихше...

КОРОЛЕВА (читає): Я осамотіла. (Повторює.) Так — я осамотіла, я осамотіла, самотня я...

Ніхто не відає таїни мого лона. (Говорить.) Ніхто не знає мого лона. Ніхто не знає, о-о-о! (Читає.)

Тобі, мій зошите-повірнику,

Я повіряю мої мрії

І чисті марення мої,

І всі мої думки —

Нехай ніхто не здогадається!

(Говорить.) Нехай ніхто не здогадається, нехай ніхто не здогадається. О-о! (Закриває обличчя.)

Страшно — страшно...

Вбити, вбити... (Здіймає флакон.) Отрута, отрута...

КОРОЛЬ (збоку): Отрута?

КОРОЛЕВА (з болісною гримасою): Нехай ніхто не здогадається (махає рукою). Читаймо далі. О, читаймо! Надихнімося цим читанням на страхітливий вчинок. (Читає.)

Для вас, о люди, я сиджу на троні у короні,

Вам невтямки, що я в полоні у моєму лоні.

Гадаєте, я думна,

Прекрасна і розумна —

А я лише гнучкою хочу буть.

(Говорить.) Гнучкою, о-о-о! О-о-о! Гнучкою. І це я написала! Це моє! Моє! Вбити, вбити! (Читає.)

Гнучкою хочу бути, мов калина.

А ще гнучкою, мов хибка ліщина,

Й не менш гнучкою, ніж очеретина.

Згинатися, неначе пошум гаю,

Хилитись, мовби вигини розмаю.

Я прагну гнучкості! Не хочу королівськості!

Жадаю тільки гнучкості та хибкості!

Гнучкості, о-о-о! Гнучкості! А-а-ах! О! Спалити, знищити! Ліщина, малина, калина... Це страшно! Це я написала! Це моє, моє, і хай би не знати що, воно мусить бути моїм! О, лише тепер бачу, як це потворно! Отож Ігнацій... це читав! О-о-о! Є подібність — є подібність... як вона там колупається, плямкає всередині себе... О, вона є жахливим натяком на мою поезію! Донощиця! Вона мене виказує! Це я! Це я! Це моє! Між нами є подібність. О, як вона з мене все повитягала і показала всім! Кожен, хто гляне на неї, може викрити схожість із Малґожатою. Кожен, хто гляне на неї, може дізнатись, якою я є насправді, начебто він прочитав мої твори. Годі! Вона мусить згинути!