Трагедії - Евріпід
Володарко гір Діктінно,
В твій храм, де над рядом колон
Щирозлоті сяють карнизи,
130] До пречистої - чиста йду.
Прислужниця жриці твоєї...
Славетної кіньми Еллади
І стіни, і вежі, луги й сади
Ми покинули, блиск Європи,
Де батьківська наша оселя.
Із храму виходить Іфігені .
ХОР
(До Іфігенії).
Ми вже тут. Що таке? Що турбує тебе?
Ти до храму нас кликала, дочко того,
Хто на Трою, укріплену вежами, вів
Добру тисячу суден, на них же -
140] Тисячі вояків?.. Твого слова ждемо,
Переможних Атрідів окрасо!
ІФІГЕНІЯ
О служниці мої!
У невтішних риданнях тону,
В голосіннях, що музам чужі,
Без ліри-утішниці
Жалі сную похоронні!..
Біла навалилась на мене: [344]
Оплакую бідного брата свого -
Вві сні його бачила я в цю ніч,
150] Що тільки-но відлетіла.
Не життя вже й мені!..
От і впав - о горе! - мїй отчий дім!
От і рід обірвавсь!..
Гай-гай! Страждальницький Аргосе!
О доле, доле злостива! -
Єдиного брата віднять у сестри
І послати в Аїд!.. Отож і зіллю
Поминальним напоєм із дзбана цього
Землі-годувальниці спину -
160] Білим соком телиць із гірських пасовищ,
Виноградним вакховим плином
І старанням бджіл золотавих,
Що втішає тіні померлих.
(до служниці)
Тож подай мені дзбан золотий -
Для Аїда жертовну вологу.
(Робить узливання).
Агамемнона паростку, ти, хто тепер -
Під землею, прийми поминальний дар!
Хоч русявого пасма свого не складу
На могилу твою, не скроплю слізьми:
170] Я далеко від рідної, брате, землі,
Де й мене - бо до мертвих віднесена там -
Може, згадують, жертву нещасну.
ХОР
Гомінку твою тугу, велителько,
Підхоплю на чужинний, азійський лад.
Журну снуватиму пісню,
Що втішає померлих, бо ж сам Аїд
Не пеаном - співом печальним
Прокидає луну.
О доме Атрідів!.. Пропало все!..
180] «о Блискучий скіпетр і давня
Слава отчого дому!..
Від кого, скажи, з владарів
Аргоських щасливих ті біди?
За нещастям нещастя рине,
Лиш крилатих своїх рисаків
З прямої звернув дороги
Той, хто оком священним зорить, - осяйний
Геліос. Низка страждань потяглась
У твій дім за ягнятком золоторунним -
190] Кров чергується кров'ю, лихо - лихом.
Так і кара, що впала на рід Танталідів,
Ненаситна, ніяк не покине дому - [345]
Із завзяттям новим, безталанну, тебе
Мстивий демон гнітить.
ІФІГЕНІЯ
Нещаслива з самого початку
Мені випала доля - як мати
Розв'язала свій пояс дівочий,
Ще в ту ніч мені мойри похмуру
При народженні випряли юність.
200] Ти для того мене, своє перше дитя,
Сповила, доню Леди, зростила,
Щоб, рішившись на злочин, мій батько
Мною так безсердечно пожертвувать міг
Ради слави своєї?.. Тоді-то
До піщаних авлідських
Берегів мене мчали прудкі рисаки -
На весілля - сумне ж то весілля було! -
Із сином богині морської!..
А тепер у суворій країні цій -
210] Негостинного моря гостя -
Без вітчизни, без мужа, без друга живу,
Без дітей - наречена-вигнанка...
Не оспівую Гери аргоської тут,
Не виводжу барвами тонко
Ні Піллади за ткацьким дзвінким станком,
Ні титанів: жертовник мережу -
Страшно й мовити! - кров'ю захожих люде
Що печальні, жалісні зойки
Видають перед смертю, сльози ллючи.
220] Ось і все, що роблю я тут, чую...
Та своє - відступило; інше болить:
За померлим в Аргосі братом,
За Орестом тужу. Як лишала його,
То ще груди ссав материнські,
На руках він у неньки ще був тоді -
Скіпетра спадкоємець.
ЕПІСОДІЙ ПЕРШИЙ
Входить пастух.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Он, берег залишивши, йде пастух сюди;
Напевно, сповістить нам новину якусь.
ПАСТУХ
О доню Клітемнестри й Агамемнона,
230] Послухай-но уважно, що скажу тобі. [346]
ІФІГЕНІЯ
А чим ти взявсь мій смуток потривожити?
ПАСТУХ
Там юнаки два, бачив я, причалили
Судном, похмурих Сімплегад уникнувши.
Богині буде радість: милі жертви їй.
Не трать же марно часу. Щоб вода була
Й все інше, необхідне для очищення.
ІФІГЕНІЯ
А звідкіля ті двоє прибули сюди?
ПАСТУХ
З Еллади. Більш нічого не розвідав я.
ІФІГЕН ІЯ
І не почув, як кличуть один одного?
ПАСТУХ
240] Один, почув я, звав Піладом іншого.
ІФІГЕНІЯ
А як, цікаво, сам він називається?
ПАСТУХ
Ніхто не знає. Не скажу, бо й сам не чув.
ІФІГЕНІЯ
А де підстерегли ви, де схопили їх?
ПАСТУХ
Край побережжя, де пустельні хвилі б'ють.
ІФІГЕНІЯ
А що ж то пастухові та й до хвиль отих?
ПАСТУХ
До моря стадо гнав я, щоб скупалося.
ІФІГЕНІЯ
Вернись іще до того, як спіймав ти їх:
Хотіла б я це знати. Досить часу вже
Відтоді проминуло, як жертовник наш
250] Орошувався гойно кров'ю еллінів.
ПАСТУХ
У води, що пливуть між двома скелями,
До побережжя, вже худоба входила.
Є круча там; печеру вперта хвиля в ній
Пробила - тихе місце, де для пурпуру [347]
Молюсків ловлять. Там-то наш пастух один
Угледів юнаків двох. Непомічений,
Вернувсь до нас на пальцях і впівголоса:
«Не бачили?.. В печері два боги сидять».
І тут один між нами, найпобожніший,
260] Звів руки молитовно і таке почав:
«О сину Левкотеї, суден стороже,
Владарю Палемоне, милостивий будь!
Це ж хто там? Діоскури, два брати ясні,
Чи паростки Нерея, батька німф морських
П'ятдесяти, що в танцях забавляються...»
Та інший, і безбожний, і зухваліший,
З тих слів лиш посміявся: «Мореплавці там
Тремтять із страху, - пояснив він, - знаючи,
Що в нас чужинців Артеміді жертвують».
270] Переконав тим більшість. І рішили ми
Тих чужаків спіймати для жертовника.
Один із них тим часом, схов покинувши,
Завмер, а далі, наче в шал потрапивши,
Руками й головою потрясати став
І, мов мисливець, раз у раз викрикувать:
«Агей, Піладе! Бачиш?.. Он же, он вона,
Аїдова служниця! Хоче вбить мене,
Уся жахними зміями наїжившись!..
Он друга зводить крила; замість одягу -
280] Кривавий пломінь; мою неньку двигає
В руках, мов брилу, щоб на мене кинути.
Уб'є, розчавить, а втікати нікуди!..»
Ввижались ті страхіття. Ще ж і гавкання,
І мукання вражали: не корів і псів -
Еріній бачив, дикі завивання чув.
Присіли ми зі страху - і ні пари з уст.
А він, меча добувши, раптом кинувся,
Мов лев, на наше стадо й ну сікти його
З німим завзяттям, у кишках та нутрощах
290] Заплутуючись: думав, що еріній б'є,
Аж піна прибережна багрецем цвіла.
То що ж було робити?.. Стадо гинуло...
Вдались до зброї. Засурмили в ріг лункий -
Опуклу мушлю, -
