Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета - Вітольд Гомбрович

БАТЬКО: Свиня!

ПИЯК: Свиня!

БАТЬКО: Свиня!

Завіса.

Акт ІІ 

Півморок у великій залі.

ГЕНРИК (опирається на колону):

Відгадуючи

Сенс цього сну...

У напівзатінку проходять парами Вельможі й ступають сходами на підвищення, яке губиться в мороці.

ПЕРШИЙ ВЕЛЬМОЖА: Прислуга ця до послуг слугувала!

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: А наш король нікчемний корчмар корчемний!

Проходять.

ТРЕТІЙ ВЕЛЬМОЖА: Тут зараз шлюб відбудеться.

ЧЕТВЕРТИЙ ВЕЛЬМОЖА: Шлюб? Пхе! Це фарс!

Проходять.

П׳ЯТИЙ ВЕЛЬМОЖА: Чи довго ми ще мусимо видурюватись і випинати свою глупо́ту в соромо́ту слуги служилої?

ШОСТИЙ ВЕЛЬМОЖА: А той пияк утік із пут і нипає в околиці.

Проходять. Наближається Батько.

ГЕНРИК: Батьку!

БАТЬКО: То я, мій Генрику... Готується твій шлюб. Зара ми тобі такий шлюб дамо, аж очі рогом вилізуть... (Показує пальцем у темряву.) Тама вже шлюб готується. Тіко тримайся хвацько!

ГЕНРИК: Та що ж воно за шлюб, і хто його даватиме, де, як?

БАТЬКО: Хто-хто? Єпископ. Я тут єпископа привів, шоби було все як належить, і добре все обміркував, але держи фасон, мій Генричку, держи фасон... аби, крий Боже, не осоромитись, інакше шлюб твій дідько вхопить... І пам’ятай, що тут не тіко про твого батька мова, а й про твою обраницю...

ГЕНРИК (у простір): Часом мені здається, що все це дуже мудро, а деколи, що...

БАТЬКО: Тихше... Геню, тіко ж ти мене не зрадь, бо тут не бракне зрадників... Не виставляй мене на посміховисько, мій Геню... Бо тут є зрада... зрада... зрада... Зрада! (Віддаляється, вступає на підвищення.)

ГЕНРИК: Я ще не знаю своїх почуттів!

Світло. Проступає Батько на підвищенні, навколо нього Рада і Двір. Обличчя Вельмож виразні до меж карикатури, мудрі — глумливі — убрання розкішні, проте межують із клоунадою.

ГЕНРИК: Скільки ж могуті в усьому цьому...

Виходить поперед трон.

Я тут!

БАТЬКО: Генрику!

РАДА і ДВІР: О, Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику!

БАТЬКО:

О, Генрику, мій сину, приступаємо

До церемонії твого обручення. Й за мить

Кортеж дівочий приведе дівицю,

З якою поєднаєшся навіки.

Ну а тоді амінь, амінь.

МАТИ (палко): Амінь.

КАНЦЛЕР (мудро й шляхетно): Амінь. Це ве́лична й піднесена заява.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (збоку): Це дурнувата і смішна заява.

БАТЬКО (начебто йому лячно):

Скажу,

Що зараз тут відбудеться. За мить. Бо мусить це відбутися, бо я так наказав, засвідчив...

А коби хтось зашкодити хотів!.. Геть, геть, нікчемні пси, геть, голодранці!

О ви, панове радники мої! Як нам відомо,

Тут не бракує криводушних, тих-во-во... нікчемно-прикорчемних

П’яниць свинячих і засвинених,

Заслинених,

Що нападали вже на мене і особи недоторканної моєї, теє... як його... діткнутися хотіли...

РАДА і ДВІР: О мій Боже!

БАТЬКО: Хоч я й король!

РАДА і ДВІР: О мій Боже!

БАТЬКО: Хоч я недоторканним є!

РАДА і ДВІР: О рани Йсусові!

БАТЬКО (тяжко, склеротично): О Боже-Боже, це жахливе святокрадство, блюзнірство нетерпиме та немислиме, невибачальне. Ну а в додачу буцім ота свиня, пияк той свинський вирвався із пут і чосу дав, бо варта нализалася...

О, Канцлере моєї Ради, замкнути брами накажи і щоб сторожа була напоготові, бо як горівка у довбешці, завше є ризик! Мені свербить...

Замкнути брами накажи.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (зненацька й безцеремонно): Ха-ха, цього не може бути!

І знову ха-ха-ха!

ЗРАДНИКИ: І знову ха-ха-ха!

БАТЬКО: А то що?

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Даруйте, Ваше Величносте, даруйте щиро, проте Величність Ваша не може замикати свої брами перед усяким пияком. Це значило би, що Величність Ваша злякалася якогось пияка, тим часом це немислимо, бо є зневагою до Вашої Величності, а Ви, Ваша Величносте, не можете зневажити Величність Вашу...

ЗРАДНИКИ: Добре каже!

БАТЬКО: Що-що-що?

Я тіко так, згадав, що той пияк свинячий набрався вже відваги... та й тото... а як не можна, то й не тре. Га, свині, тіко забагато тут собі не дозволяйте... Преці я знаю, звідки вітер дме!

Не тре цієї клопотнечі,

Бо наш обрядець буде такий лепський,

Шляхетний, люксусовий і врочистий,

У всій ясновельможності монаршій,

Що жаден хам невмиваний нігди

Не посягне на нього, ні!

(У захваті.)

Тож гримніть, сурми, бо мій син

Во славу батька у подружній стан

Моїм священним актом,

Моїм найвищим королівським актом —

Вперед, вперед! Даєш його сюди!

РАДА і ДВІР (яро підводяться): Вперед, вперед! Даєш його сюди!

БАТЬКО: Стояти, стійте, бо тре перше все обмислити, щоб добре вийшло... Мені свербить. О, Канцлере моєї Ради, почухай осьо-сьо. А де церемоніальна мантія? Накиньте синові моєму церемоніальну мантію, ще капелюха надягніть великокняжого і припасуйте, теє-то як його... меча святого!

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: Амінь..

ТРЕТІЙ ВЕЛЬМОЖА: Це мудро.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (збоку): Це тупо, наче дуб!

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: Могутній і прекрасний вигляд матиме у тім вбранні оцей шляхетний молодик.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Комічний та ідіотичний вигляд він матиме, але це його діло.

Пауза.

ГЕНРИК: Я мушу надягнути це на себе? (Владзьо подає йому шати.) О, це ти?

ВЛАДЗЬО: Це я.

ГЕНРИК: Ким ти тут є — а радше, чим ти є?

ВЛАДЗЬО (ніяково, начебто соромиться): Мене тобі служити вирядили, при... принце...

ГЕНРИК: Я щось не можу з тобою говорити, бо... Я скутий... скуто почуваюся... Дай мені капелюха. У мене чудернацький вигляд?

ВЛАДЗЬО: Такий собі.

ГЕНРИК: Ще припасуй мені меча святого. Це фарс, та й байдуже. Найважливіше тут, що я її пошлюблю.

І миттю цей діалог «осторонь» стає голосним і явним, начебто вони забули про присутність Короля і Двору.

ВЛАДЗЬО: Звісно, що байдуже. Найважливіше, що ти її пошлюбиш.

ГЕНРИК: Я мушу пристосуватись до обставин, але не думай, що я усі ці вихватки сприймаю як щось серйозне... Отак, з цікавості.

Це радше, щоб дізнатись,

Що з того вийде, ну бо чим

Воно мені зашкодить?

Порозважаюся...

ВЛАДЗЬО:

Та звісно,

Ліпше розважатися,

Ніж нудьгувати...

ГЕНРИК: Отож-бо власне!

Повертається до Короля в своєму церемоніальному вбранні, сміх Зрадників, лунають дошкульні глумливі прізвиська.

ПЕРШИЙ ЗРАДНИК: Паяц!

ДРУГИЙ ЗРАДНИК: Блазень!

ТРЕТІЙ ЗРАДНИК: Псих!

БАТЬКО (грубо): Тиші-і-і-і!

Стуляйте пельки один з другим! Я голосу вам не давав! Я голос дав моєму синові.

Нехай промовить. (З острахом.) Мов, мій Генрику!

ГЕНРИК: Що мушу я сказати?

БАТЬКО (з жахливим переляком): Промов, але, на милість Божу, щоб мудро мовив ти... Щоб мудро, мовив, значицця! Мовчі-і-іть, свинюки, от побачите, як син мій промовлятиме... він хутко вкаже вам на ваше місце і нагадає, де ви є і перед ким, він вас навчить. Промов, мій Генрику, тіко щоб мудро, повідай мудре щось... Я від душі тобі кажу, бо як немудре... ми осоромимося.