Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані - Мартін Макдонах
МІХАЛ: Здоров.
Катурян дивиться на Міхала знизу вгору, підповзає і обнімає його за ногу.
МІХАЛ: Що ти робиш?
КАТУРЯН: Держу тебе за ногу.
МІХАЛ: О. (Пауза.) Нащо?
КАТУРЯН: Не знаю, мені боляче! Невже мені не можна подержати брата за ногу, коли мені боляче?
МІХАЛ: Авжеж можна, Катуряне. Просто це дивно.
Пауза.
КАТУРЯН: А в тебе як справи?
МІХАЛ: Чудово. Трохи нудно. Господи, ти так репетував. Що вони з тобою робили? Катували?
КАТУРЯН: Так.
МІХАЛ (цикає язиком): Було боляче?
Катурян відпускає Міхалову ногу.
КАТУРЯН: Якби не було боляче, то це не було б катування.
МІХАЛ: Мабуть, не було б.
КАТУРЯН: А тобі боліло?
МІХАЛ: Що мені боліло?
КАТУРЯН: Коли тебе катували.
МІХАЛ: Мене не катували.
КАТУРЯН: Що?
Катурян уважно оглядає брата, бачить, що на ньому нема ні ран, ні синців.
МІХАЛ: Не катували. Той чоловік сказав, що катуватиме, а я подумав: «Ой, це ж боляче», і розказав йому все, що він хотів почути, і він був радий.
КАТУРЯН: Я ж чув, як ти кричав.
МІХАЛ: Кричав. Він мене попросив кричати. І сказав, що я дуже добре кричу.
КАТУРЯН: Тобто він тобі сказав, що говорити, і ти погодився?
МІХАЛ: Так.
Пауза.
КАТУРЯН: Поклянися мені своїм життям, що ти не вбивав тих трьох дітей.
МІХАЛ: Клянуся тобі своїм життям, що я не вбивав тих трьох дітей.
Катурян полегшено зітхає і знов обнімає Міхалову ногу.
КАТУРЯН: Ти щось підписував?
МІХАЛ: Га? Ти знаєш, що я нічого не можу підписувати.
КАТУРЯН: Тоді, може, ми ще відкрутимося.
МІХАЛ: Відкрутимося від чого?
КАТУРЯН: Від страти за вбивство трьох дітей, Міхале.
МІХАЛ: О, відкрутимося від страти за вбивство трьох дітей. Це було б добре. А як?
КАТУРЯН: Єдине, що в них проти нас є — твої слова та те, що вони знайшли в будинку.
МІХАЛ: А що вони знайшли?
КАТУРЯН: Знайшли скриньку, повну пальців. Ні, стривай. Вони сказали, що то пальці. Вони не дуже були схожі на пальці. То могло бути що завгодно. Чорт. (Пауза.) І вони сказали, що тебе теж катували, і руки в нього були в крові. Кажеш, він до тебе взагалі не торкався?
МІХАЛ: Торкався — дав мені бутерброд. От тільки я повиймав з того бутерброда салат.
КАТУРЯН: Дай хвилинку подумати. Дай хвилинку подумати...
МІХАЛ: Ти любиш думати, правда?
КАТУРЯН: Ну чого ми були такі тупі? Чого ми вірили усьому, що вони нам казали?
МІХАЛ: Чого?
КАТУРЯН: Бо це просто письменництво.
МІХАЛ: Я знаю.
КАТУРЯН: Чоловік заходить у кімнату, каже: «Ваша мати вмерла», так?
МІХАЛ: Я знаю, що мати вмерла.
КАТУРЯН: Ні, ні, це літературний твір. Чоловік заходить у кімнату й каже іншому чоловікові: «Ваша мати вмерла». Що ми знаємо? Чи ми знаємо, що мати другого чоловіка вмерла?
МІХАЛ: Ні.
КАТУРЯН: Так, ми не знаємо.
МІХАЛ: Ні, ми не знаємо.
КАТУРЯН: Ми знаємо тільки те, що один чоловік заходить у кімнату й каже другому чоловікові: «Ваша мати вмерла». Це все, що нам відомо. Перше правило письменника: «Не вір усьому, що пишуть газети».
МІХАЛ: Я не читаю газет.
КАТУРЯН: Добре. Ти завжди будеш на крок попереду всіх інших.
МІХАЛ: Катуряне, я нічогісінько не розумію з того, що ти балакаєш. Але це цікаво.
КАТУРЯН: Чоловік заходить у кімнату й каже: «Ваш брат щойно зізнався у вбивстві трьох дітей і ми знайшли у вашому домі дитячі пальчики в скриньці». Що ми знаємо?
МІХАЛ: Ага! Зрозумів!
КАТУРЯН: Чи ми знаємо, що брат убив троє дітей?
МІХАЛ: Ні.
КАТУРЯН: Ні. Чи ми знаємо, що брат зізнався у вбивстві трьох дітей?
МІХАЛ: Ні.
КАТУРЯН: Ні. Чи ми знаємо, що вони знайшли в їхньому домі дитячі пальчики в коробці? Ні. Чи ми... О господи...
МІХАЛ: Що?
КАТУРЯН: Ми навіть не знаємо, чи ті діти взагалі вбиті.
МІХАЛ: Це було в газетах.
КАТУРЯН: А хто керує газетами?
МІХАЛ: Поліція. О. Ти такий розумний.
КАТУРЯН: О господи. «Письменника в тоталітарній країні допитують про жорстокий зміст його творів і про їхню подібність до вбивств дітей, які сталися в його місті. Убивства дітей... яких насправді не було взагалі». (Пауза.) От би мені зараз ручку. Я з цього зробив би гарне оповідання. Якщо вони не збираються мене через годину стратити. (Пауза.) Міхале, хоч би що вони казали, хоч би що робили — нічого не підписуй. Хоч би що вони з тобою робили, нічого не підписуй. Ти зрозумів?
МІХАЛ: Хоч би що вони зі мною робили, нічого не підписувати. Хоч би що вони зі мною робили, нічого не підписувати. (Пауза.) А можна підписати твоїм ім’ям?
КАТУРЯН (усміхаючись): Особливо моїм ім’ям не підписуй. Особливо моїм ім’ям не підписуй.
МІХАЛ: «Я вбив багацько дітей», підпис — Катурян Катурян. Ха!
КАТУРЯН: Я тобі зараз покажу!
МІХАЛ: Не бий!
Катурян обнімає Міхала. Міхал теж його обнімає, надто сильно як на Катурянові рани.
КАТУРЯН: Аййй! Господи! Міхале!
МІХАЛ: Пробач, Катуряне.
КАТУРЯН: Та нічого. (Пауза.) Усе буде добре, Міхале. Усе буде добре. Ми звідси вирвемось. Якщо будемо триматися разом.
МІХАЛ: Так. У мене сьогодні так свербить у дупі. Не знаю, чого. У нас іще лишився той порошок?
КАТУРЯН: Присипка? Ні, ти всю використав. Хоч це було й неелегантно.
МІХАЛ: Мм. Ми ж усе одно будемо вдома нескоро?
КАТУРЯН: Так.
МІХАЛ: Доведеться сидіти тут і чухати дупу.
КАТУРЯН: Можеш мені розказувати, як тобі сильно свербить. Це мене дуже бадьорить.
МІХАЛ: Чесно? Та ну, ти дурний. Як це може бадьорити, коли в когось свербить у дупі?
КАТУРЯН: Це залежить од дупи.
МІХАЛ: Що? Тю, дурний. (Пауза.) Усе одно свербить. Я тобі так скажу. Я намагаюся не чухати, бо ти тут, але, скажу тобі, що ох же ж і свербить. (Пауза.) У мене свербляча дупа. (Пауза.) Розкажи казку, Катуряне. Щоб не думати про...
КАТУРЯН: Щоб ти не думав про сверблячу дупу...
МІХАЛ: Про свою сверблячу дупу.
КАТУРЯН: Яку ти хочеш казку?
МІХАЛ: Е, «Зелене поросятко».
КАТУРЯН: Ні. (Старечим голосом.) То дурна казка.
МІХАЛ (повторює за ним інтонацію): То не дурна казка, то хороша казка. «Зелене поросятко». Я її спробую запам’ятати.
КАТУРЯН: Ні, я розкажу якусь іншу. Яку розказати?
МІХАЛ: Розкажи про людину-подушку.
КАТУРЯН (усміхається): Чого про людину-подушку?
Міхал знизує плечима.
КАТУРЯН: Я ж недавно
