Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані - Мартін Макдонах
КАТУРЯН: Ні.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми не звірі. Хоч іноді маємо справи зі звірами. Але самі ми не звірі. (Пауза.) Нічого з вашим братом не станеться. Даю вам слово.
Тупольський дивиться на іншу оповідку зі стосу.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Казка про три клітки на перехресті». Це, здається, не ваша тема.
КАТУРЯН: Яка моя тема?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ну, ваша тема: «Бідолашне дитятко кривдять». Ваша тема.
КАТУРЯН: Це не моя тема. Просто деякі твори про це. Але це не тема.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хоч усе-таки, певним непрямим чином, це ваша тема.
КАТУРЯН: У мене нема тем. Я написав десь чотириста творів, і, може, десять чи двадцять про дітей.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Про вбитих дітей.
КАТУРЯН: Ну то й що, що ці твори про вбитих дітей? Думаєте, я хочу сказати: «Ідіть убивайте дітей»?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я не кажу, що ви закликаєте йти вбивати дітей. (Пауза.) А ви закликаєте йти і вбивати дітей?
КАТУРЯН: Ні! Нічого подібного! Що за жарти? Я ні до чого такого не закликаю! Нічого подібного!
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Знаю, знаю, ви казали. «Перший обов’язок письменника...»
КАТУРЯН: Так.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Бла-бла-бла. Я знаю. Ці «Три клітки на перехресті»...
КАТУРЯН: Якщо там є діти, то випадково. Якщо там є політика, то випадково. Несуттєва випадковість.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Не перебивайте, коли я говорю.
КАТУРЯН: Ой, пробачте...
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Якщо я щось запитаю чи якщо зроблю очима отак: «Ану скажіть що-небудь» — отак очима — тоді й кажіть що-небудь, але якщо я говоритиму і ще не...
КАТУРЯН: Розумію, пробачте.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви знов за своє! Хіба я вас прямо щось питав?! Чи я робив очима отак: «Ану скажіть що-небудь»?!
КАТУРЯН: Ні.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні? Не питав і не робив? (Пауза.) Чи робив? Бачте, я прямо спитав і зробив очима отак: «Ану скажіть щось».
КАТУРЯН: Пробачте. Я нервуюся.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви маєте право нервуватися.
КАТУРЯН: Я зрозумів.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні, ви мене не чули. Я сказав: «Ви маєте право... нервуватися».
КАТУРЯН: Чому?
Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Три клітки на перехресті». Що ви цією оповідкою хотіли сказати?
КАТУРЯН: Я нічого не хотів сказати. Це мала бути загадка без розгадки.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: А яка ж розгадка?
Пауза.
КАТУРЯН: Нема розгадки. Це загадка без розгадки.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я вважаю, що є розгадка. Але тоді виходить, що я дуже розумний.
КАТУРЯН: Ваша правда. Ідея в тому, щоб ви думали, де ж розгадка, а насправді розгадки нема, бо нема нічого гіршого, ніж відсутність розгадки. Ніж ті два злочини, про які оповідка.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Нема нічого гіршого?
Пауза.
КАТУРЯН: А хіба є?
Тупольський переповідає оповідку.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Чоловік прокидається в залізній клітці, в якій його покинули помирати з голоду. Він знає, що винен у злочині, за який його й замкнули в клітку, але не пам’ятає, що то за злочин. Через перехрестя доріг стоять ще дві клітки. На одні з них табличка з написом «Ґвалтівник». На другій — з написом «Убивця». У клітці ґвалтівника лежить укритий пилюкою кістяк. У клітці вбивці помирає старий дід. Наш чоловік не може прочитати, що написано на його клітці, тому просить діда прочитати, що там. Дід дивиться на табличку, дивиться на нашого чоловіка і з огидою плює йому в лице. (Пауза.) Поряд проходять черниці. Вони моляться над мертвим ґвалтівником. Ага. Дають їжу й воду старому вбивці. Ага. Читають злочин нашого чоловіка. Вони полотніють і в сльозах тікають. (Пауза.) Проходить розбишака, ага. Він байдуже дивиться на ґвалтівника. Бачить убивцю, розбиває замок на клітці й визволяє його. Підходить до клітки нашого, читає його злочин. Легенько всміхається. Наш усміхається у відповідь. Розбишака піднімає пістоль і стріляє нашому прямо в серце. Помираючи, наш кричить: «Скажи, що я вчинив?!». Та останні звуки, які він чує — тихий сміх розбишаки.
КАТУРЯН: Це хороша оповідка. Це якийсь «ізм». Тільки який «ізм»? Я не пам’ятаю. Я не дуже заглиблююся в ті «ізми», але нічого поганого в цій оповідці нема. Хіба є?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні, нічого поганого в оповідці нема. Нема нічого такого, щоб можна було сказати, що її автор — хвора на голову гнила паскуда. Ні. Уся ця оповідка для мене показник.
КАТУРЯН: Показник?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це показник.
КАТУРЯН: О.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вона мені говорить: на поверхні я кажу це, а під поверхнею я кажу інше.
КАТУРЯН: О.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це показник? Ви зрозуміли?
КАТУРЯН: Так. Це показник.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це показник. (Пауза.) Кажете, це ваш найкращий твір?
КАТУРЯН: Ні. Тільки один з найкращих.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: А, тільки один з найкращих. У вас їх багато.
КАТУРЯН: Так. (Пауза.) Мій найкращий твір — «Місто біля річки». Точніше, «Історія міста біля річки».
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ваш найкращий твір — «Історія міста біля річки»? Зараз, зараз, зараз, зараз, зараз...
Тупольський швидко знаходить твір.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Стривайте... Ось вона, ця оповідка. Ага. Це вже мені щось говорить. Це ваш найкращий твір.
КАТУРЯН: А що, що? Це, це показник?
Тупольський на нього дивиться.
КАТУРЯН: Це єдиний мій твір, який було опубліковано.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми знаємо, що це єдиний ваш твір, який було опубліковано.
КАТУРЯН: Поки що.
ТУПОЛЬСЬКИЙ (посміюється; пауза): Його опублікував «Лібертад».
КАТУРЯН: Так.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Лібертад».
КАТУРЯН: Я не читав.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви не читали.
КАТУРЯН: Я, знаєте, розсилаю свої твори скрізь, просто з надією, що хтось їх візьме. Я не читаю...
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви не читаєте «Лібертад».
КАТУРЯН: Ні.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це не протизаконно — читати «Лібертад».
КАТУРЯН: Я знаю. Так само й друкувати в ньому твори. Я знаю.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це ваша тема. (Пауза.) А вони вам давали теми? Ну, «Лібертад»? Наприклад: «Напишіть казку про поні» чи «Напишіть оповідку про дитину, якій паскудно жити». Давали вони теми?
КАТУРЯН: Вони давали тільки кількість слів. Максимальний обсяг.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: А тему ви обирали самі?
КАТУРЯН: А тему я обирав сам.
Тупольський передає Катурянові оповідку.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Почитайте мені.
КАТУРЯН: Усе?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Усе. Стоячи.
Катурян устає.
КАТУРЯН: Прямо наче в школі.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: От тільки в школі наприкінці не страчують. (Пауза.) Хіба що ви ходите в якусь дуже круту школу.
Пауза. Потім Катурян читає оповідку, насолоджуючись власними словами, деталями та поворотами сюжету.
КАТУРЯН: Е-е, «Колись в одному крихітному містечку з брукованими вуличками, що стояло на березі бистрої річки, жив собі маленький хлопчик, який не дружив з іншими дітьми в містечку. Вони з нього дражнилися й знущалися, бо він був бідний, батьки його були п’яниці, і ходив він завжди в лахмітті й босий. Хлопчик, одначе, був веселої і мрійливої вдачі, й не зважав на кпини, побиття
