Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані - Мартін Макдонах

КАТУРЯН: Але... Я не розумію, що ви мені хочете сказати. Ви хочете сказати, що я не повинен писати творів про вбивства дітей, бо в реальному світі є вбивства дітей?

АРІЕЛЬ: Він хоче нас переконати, що єдине, в чому ми з ним незгодні — це стиль його прози. Наче ми не знаємо, що мені сказав його брат.

КАТУРЯН: Що вам сказав мій брат?

АРІЕЛЬ: Наче ми не знаємо, що в цій скриньці.

КАТУРЯН: Якщо він щось і сказав, то тільки те, що ви його примусили сказати. Він не говорить з незнайомими.

АРІЕЛЬ (поправляє закривавлену пов’язку): Зі мною він говорив. Ще й як він говорить з незнайомими. Він сказав, що ви обидва говорите з незнайомими.

КАТУРЯН: Я хочу його побачити.

АРІЕЛЬ: Хочеш його побачити?

КАТУРЯН: Я хочу його побачити. Я так і сказав.

АРІЕЛЬ: Ти вимагаєш, щоб ми його показали?

КАТУРЯН: Я хотів би, щоб ви його показали.

АРІЕЛЬ: Ти вимагаєш, щоб ми показали твого брата?

КАТУРЯН: Так, я вимагаю, щоб ви показали мого брата! Я хочу побачити, чи з ним усе гаразд.

АРІЕЛЬ: З ним ніколи не буде все гаразд.

КАТУРЯН (устаючи): Я маю право побачити брата!

АРІЕЛЬ: Не маєш ти ніяких прав.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Сядьте, будь ласка.

АРІЕЛЬ: Уже все, скінчилися твої права.

КАТУРЯН: Я маю права. Усі мають права.

АРІЕЛЬ: Ти не маєш.

КАТУРЯН: Чого це я не маю?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Відкрийте скриньку.

КАТУРЯН: Га?

АРІЕЛЬ: Я тобі зараз покажу права.

КАТУРЯН: Ага, братові моєму ви вже показали права.

АРІЕЛЬ: Так, я йому показав права.

КАТУРЯН: Не сумніваюся. Бачу, що показали.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Відкрийте скриньку.

АРІЕЛЬ: Показав, ще й як показав.

КАТУРЯН: Я не сумніваюся.

АРІЕЛЬ: І не сумнівайся!

КАТУРЯН: Знаю, що показали!

ТУПОЛЬСЬКИЙ (кричить): Відкрий, падло, скриньку!

КАТУРЯН: Я відкрию вашу дрипану скриньку!

Катурян зі злістю відкидає кришку скриньки, бачить, що всередині, з жахом відскакує аж у куток і там трясеться.

КАТУРЯН: Що це?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Сядьте на місце, будь ласка.

КАТУРЯН: Що це?

Аріель метається в куток, затягує Катуряна на його місце і, тримаючи за волосся, змушує дивитися в скриньку.

АРІЕЛЬ: «Що це?» Ти знаєш, що це. Ми це знайшли у твоєму домі.

КАТУРЯН: Ні..!

АРІЕЛЬ: Твій брат уже визнав свою участь.

КАТУРЯН: Ні!

АРІЕЛЬ: Та навряд чи він розробляв операцію. Знаєш, як умерла дівчинка на болоті? Дві бритвочки в горлі, обидві були вставлені в яблуко. Досить дивно.

Тупольський сягає в скриньку...

АРІЕЛЬ: А знаєш, як умер єврейчик?

...і виймає п’ять скривавлених пальчиків з ноги.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Його перший палець, другий палець, третій палець, четвертий палець, п’ятий палець.

АРІЕЛЬ: П’ять пальців єврейського хлопчика, їх знайшли у тебе вдома — і ти ні при чому?

КАТУРЯН (плаче): Я тільки пишу художні твори!

АРІЕЛЬ: І вони закінчуються шикарним, несподіваним поворотом, так?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Нагодуй його ними.

Аріель зісмикує Катуряна зі стільця.

АРІЕЛЬ: Де німа дівчинка?! Де німа дівчинка?!

Аріель пхає пальчики Катурянові в рота.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, не пхай йому в рота! Що ти робиш?

АРІЕЛЬ: Ти сказав нагодувати ними.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Тільки, щоб його налякати! Пальці — доказ! Май розум!

АРІЕЛЬ: До одного місця твій «Май розум!»! Не заводь мене! І не нагадуй більше про моє «важке дитинство».

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Але ж у тебе таки було важке дитинство...

АРІЕЛЬ: Перестань, я сказав!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А глянь на руку: воно ж видно, що це не кров, а фарба.

АРІЕЛЬ: Іди на хер!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що ти сказав?

АРІЕЛЬ: Я сказав: «Іди на хер!».

Аріель кидає пальцями об підлогу й виходить, злий. Тупольський збирає пальці й кладе їх назад у скриньку.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: От розізлився.

Пауза.

КАТУРЯН: Я взагалі нічого не розумію.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Не розумієте? У понеділок, четвертого числа, о сімнадцятій п’ятнадцять ми здійснили обшук у вашому домі. Разом з речовими доказами знайшли вашого брата — даун він чи ні, під тиском чи ні, не має значення, — але він дав достатньо свідчень про вбивства, щоб його розстріляти ще до вечора, однак, як сказав Аріель, не він усе придумав, тому ми хочемо, щоб ви теж зізналися. Ми любимо страчувати письменників. Недоумків ми можемо страчувати щодня. І страчуємо. Але страта письменника — це знак. (Пауза.) Не знаю, що цей знак значить, це не моя сфера діяльності, але це точно знак. (Пауза.) Ні, я знаю, що цей знак значить. Він значить: «НЕ... СМІЙ... ПАДЛО... ВБИВАТИ... МАЛЕНЬКИХ... ДІТЕЙ». (Пауза.) Де німа дівчинка? Твій брат не захотів розколотися.

КАТУРЯН: Слідчий Тупольський.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що, пане Катурян?

КАТУРЯН: Я довго слухав ваші нісенітниці й хочу дещо сказати. Я не вірю, що мій брат сказав вам хоч слово. Я вважаю, що ви хочете сфабрикувати на нас справу з двох причин. Перша — бо вам чомусь не сподобалися ті твори, які я пишу, і друга, — бо ви чомусь не любите, коли по ваших вулицях ходять розумово нерозвинені. Я більше не скажу вам ні слова, доки не побачу брата. Можете мене, слідчий Тупольський, катувати, скільки захочете — ви не почуєте ні слова.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ясно. (Пауза.) Тоді я піду по електроди.

Тупольський з металевою скринькою виходить. Двері за ним заклацуються. Катурянова голова падає.

Затемнення.

Сцена друга

Катурян сидить на ліжку серед іграшок, фарб, олівців, паперу в кімнаті, схожій на дитячу. Поряд із нею — інша кімната, ідентична, очевидно, зроблена зі скла, проте замкнена на висячий замок і цілком темна. Катурян пише оповідку, яку тут же розігрує він сам, його Мати, уся в коштовностях, і Батько, з цапиною борідкою і в окулярах.

КАТУРЯН: Жив собі на світі хлопчик, якого мати й батько оточували любов’ю, ласкою, теплотою і всім таким. Він мав свою кімнатку у великому будинку посеред красивого лісу. Йому вже не було чого й бажати — всі іграшки на світі були його, всі фарби, всі книжки, папір, олівці. Усі зерна творчості були посіяні в ньому з раннього віку і першою його любов’ю стало письмо: оповідання, казки, новели — радісні, яскраві твори про ведмедиків та поросят, про янголят і так далі. Деякі з них були непогані, деякі були дуже добрі. Батьківський експеримент удався. Перша частина батьківського експерименту вдалася.

Мати й Батько, погладивши й поцілувавши Катуряна, виходять у сусідню кімнату й зникають з очей.

КАТУРЯН: Кошмари почалися вночі того дня, коли хлопчикові виповнилося сім років. Кімната, сусідня з його, завжди була замкнена на засув і на висячий замок. Для чого, хлопчик не знав, але