Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані - Мартін Макдонах
КАТУРЯН: Як же це він тебе нагадує?
МІХАЛ: Ну як — він примушує дітей умирати. У такому дусі.
КАТУРЯН: Міхале, людина-подушка нікого не вбивав. Усіх тих дітей, що повмирали, все одно чекало страшне життя.
МІХАЛ: Твоя правда, всіх дітей чекає страшне життя. Але тих ти міг урятувати од біди.
КАТУРЯН: Не всіх дітей чекає страшне життя.
МІХАЛ: Гм, гм. У тебе було страшне життя, після того, як ти перестав бути дитиною? Так. Е, у мене було страшне життя після того, як я перестав бути дитиною? Так. Це два з двох, для початку.
КАТУРЯН: Людина-подушка був глибокодумний і достойний. А ти навпаки.
МІХАЛ: Ну добре, я не такий, я навпаки, але я розумію, що ти говориш. Дякую. (Пауза.) «Людина-подушка» — це добрий твір, Катуряне. Один з твоїх найкращих. Думаю, з божою поміччю ти колись станеш славетним письменником. Я це бачу.
Пауза.
КАТУРЯН: Коли?
МІХАЛ: Га?
КАТУРЯН: Коли я стану славетним письменником?
МІХАЛ: Я ж сказав — колись.
КАТУРЯН: Через півтори години нас розстріляють.
МІХАЛ: А, так. Тоді ти, мабуть, не станеш славетним письменником.
КАТУРЯН: Вони тепер усе знищать. Знищать нас, знищать мої твори. Знищать усе.
МІХАЛ: Катуряне, думаю, треба боятися за нас, а не за твої твори.
КАТУРЯН: Он як?
МІХАЛ: Так. Бо то просто папір.
Пауза.
КАТУРЯН: Просто що?
МІХАЛ: Просто папір.
Катурян хапає Міхала за голову й стукає його лобом об кам’яну підлогу. Міхал, приголомшений скоріше вчинком брата, ніж болем, обмацує скривавлену голову.
КАТУРЯН: Якби вони зараз прийшли й сказали: «Ми спалимо двох з вас трьох — з тебе, твого брата і твоїх творів», то я сказав би хай палять тебе першого, а мене другого — аби врятувати твори.
МІХАЛ: Ти вдарив мене головою об підлогу.
КАТУРЯН: Я це помітив.
МІХАЛ (плаче): Ти мене вдарив головою об підлогу!
КАТУРЯН: Я сказав, що я це помітив.
МІХАЛ: Ти такий самий, як мама й тато!
КАТУРЯН (сміючись): Ану повтори!
МІХАЛ: Ти такий самий, як мама й тато! Б’єш мене і кричиш на мене!
КАТУРЯН: Я такий, як мама й тато?! Дай-но розібратися...
МІХАЛ: Ой, тільки не починай.
КАТУРЯН: Мама й тато тримали свого сина-первістка під замком і катували його сім років поспіль, а ти зробив, щоб хлопчик стік кров’ю і вмер, ти змусив дівчинку ковтати яблука з бритвочками, і вона вмерла, хтозна-що ти зробив з третьою дівчинкою — і ти не такий, як мама й тато, а я один раз стукнув довбаного недоумка головою об підлогу — і я вже такий самий, як мама й тато.
МІХАЛ: Точно такий. Точно.
КАТУРЯН: Я розумію твою логіку, Міхале. Розумію, звідки вона йде.
МІХАЛ: Добре. Так і треба.
КАТУРЯН: Я от що тобі скажу. Якщо мама й тато зараз дивляться з неба на нас, то, думаю, вони раді, що ти перетворився на такого хлопця, яким вони можуть пишатися.
МІХАЛ: Не кажи так...
КАТУРЯН: Щиро пишатися. Ти їхня копія, майже під копірку. Може, тобі треба відростити цапину борідку, купити окуляри — щоб було, як у нього...
МІХАЛ: Не кажи так!
КАТУРЯН: Чи носити багато діамантів, як вона. Гоофорити отхаак, мій синуу...
МІХАЛ: Замовкни, бо я тебе вб’ю!
КАТУРЯН: Ти мене, Міхале, не вб’єш. Мені не сім років!!
МІХАЛ: Я не такий, як вони. Я не хотів нікого кривдити. Я просто оживляв твої казки.
КАТУРЯН: Що ти зробив з третьою дівчинкою?
МІХАЛ: Ні, я зараз не скажу. Ти мене образив. І голову розбив.
КАТУРЯН: Ти скоренько все розкажеш, коли вони за тебе візьмуться.
МІХАЛ: Я витримаю.
КАТУРЯН: Ні, такого ти не витримаєш.
МІХАЛ (тихо): Ти й не здогадуєшся, що я можу витримати.
Пауза.
КАТУРЯН: Так, мабуть, не здогадуюся.
МІХАЛ: Коли я сидів тут і слухав, як ти кричиш десь там, то подумав, що ти щось подібне відчував усі ті роки. Скажу тобі, що по цей бік бути легше.
КАТУРЯН: Я знаю, що по цей бік легше.
МІХАЛ: Тебе мучили тільки годину, і ти верещав, наче тобі твою дурну голову відривають. А спробував би так усе життя.
КАТУРЯН: Це нічого не вибачає.
МІХАЛ: Це вибачає за тих двох, кого вбив ти. Чого це не має вибачати за тих двох, кого вбив я?
КАТУРЯН: Я вбив двох людей, які сім років катували дитину. Ти вбив трьох дітей, які не катували нікого ані року. В цьому різниця.
МІХАЛ: Це ти думаєш, що вони нікого не катували. Дівчинка з бритвочками була мерзенна. Думаю, вона щонайменше чавила комашок.
КАТУРЯН: Міхале, як ти вбив третю дівчинку? Я мушу знати. Теж так, як в оповідці?
МІХАЛ: Мм.
КАТУРЯН: У якій?
МІХАЛ: Ти розсердишся.
КАТУРЯН: Я не розсерджуся.
МІХАЛ: Трохи розсердишся.
КАТУРЯН: З якої вона була оповідки?
МІХАЛ: З тієї... е... вона була з тієї... з «Маленького Ісусика». З «Маленького Ісусика».
Катурян кілька секунд дивиться на Міхала, обхоплює лице руками і, згадуючи жахливі деталі твору, починає плакати. Міхал хоче щось сказати, але не може, а Катурян продовжує тихо плакати.
КАТУРЯН: Чого саме це?
МІХАЛ (знизує плечима): Це гарна оповідка. Ти добрий письменник, Катуряне. Не дозволяй нікому казати, що це не так.
Пауза.
КАТУРЯН: Де ти її покинув?
МІХАЛ: Там, де ти поховав маму й тата. За криницею.
Пауза.
КАТУРЯН: Нещасна дитина.
МІХАЛ: Розумію. Це жахливо.
КАТУРЯН: Надіюсь, вона вмерла швидко.
МІХАЛ: Швидесенько.
Катурян знову плаче. Міхал кладе руку йому на плече.
МІХАЛ: Не плач, Катурянчику. Усе буде добре.
КАТУРЯН: Як це воно буде добре? Як це може бути добре?
МІХАЛ: Не знаю. Просто в таких обставинах говорять такі слова, правда? «Усе буде добре». Ясно, що добре не буде. Вони прийдуть будь-якої миті й нас розстріляють. Це ж не добре, правда? Це якраз навпаки, погано. Мм. (Пауза.) Нас стратять разом чи окремо? От би разом. Бо я не хочу вмирати один.
КАТУРЯН: Я нічого не зробив!
МІХАЛ: Слухай, не починай знову діяти мені на нерви. І навіть якщо вони не стратять нас разом, вони поховають нас разом, щоб не копати дві ями. Я не хочу, щоб мене поховали одного. Це було б жахливо. Один-однісінький у землі, бррр! А так хоч на небі будемо разом, попри все. Туснемо з богом і усіма там. Давай, хто швидше?
КАТУРЯН: Міхале,
