Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані - Мартін Макдонах

МІХАЛ: Ні, не на небо для дітовбивць, розумнику. На нормальне небо. Таке, як у фільмах.

КАТУРЯН: Хочеш знати, де ти опинишся після смерті?

МІХАЛ: Де? Тільки не скажи чогось страшного через те, що ти злий.

КАТУРЯН: Ти опинишся в маленькій кімнатці в маленькому будиночку серед маленького лісу, і тебе вічно глядітиму не я, тебе вічно глядітиме особа, яку називають Мама, і особа, яку називають Тато, і вони тебе глядітимуть так само, як гляділи завжди, от тільки тепер мене не буде поряд, щоб тебе рятувати, бо я не потраплю в те саме місце, що й ти, бо я не мордував довбаних маленьких діточок.

МІХАЛ: Ніколи в житті я не чув, щоб одна людина сказала іншій таке жорстоке, і тому я більше ніколи з тобою не розмовлятиму.

КАТУРЯН: Добре. Посидьмо в тиші, поки по нас не прийдуть вести на розстріл.

МІХАЛ: Я ніколи не чув такого жорстокого! А я тобі казав не говорити нічого жорстокого. Я казав: «Не кажи нічого жорстокого», а ти що робиш? Що ти робиш? Ти взяв і сказав жорстоке.

КАТУРЯН: Я досі так тебе любив...

Пауза.

МІХАЛ: Що значить «досі»? Це ще жорстокіше, ніж те жорстоке, що ти сказав перед цим, а те було таке жорстоке, що я ніколи такого й не чув!

КАТУРЯН: Просто посидьмо мовчки.

МІХАЛ: Я намагаюсь посидіти мовчки. А ти береш і говориш жорстоке. (Пауза.) Хіба ні? (Пауза.) Хіба ні, я сказав? О, то це і є сидіння мовчки, так? Добре.

Пауза. Міхал чухає дупу. Пауза.

МІХАЛ: А я маю до тебе ще одну претензію. Про ту дрантяну оповідочку, яку я недавно читав. Та дрантяна оповідочка називається «Письменник та письменників брат» — так вона називається, і я ще більшого дрантя не читав.

КАТУРЯН: Міхале, я тобі цієї оповідки не показував.

МІХАЛ: Знаю, що не показував. І правильно робив. Бо то дрантя.

КАТУРЯН: То ти нишпорив у моїй кімнаті, поки я був на роботі?

МІХАЛ: Ясно, що я нишпорив у твоїй кімнаті, поки ти був на роботі. А що я, по-твоєму, роблю, поки ти на роботі?

КАТУРЯН: По-моєму, мордуєш дітей.

МІХАЛ: Ге? Коли я не мордую дітей, то нишпорю у твоїй кімнаті. І знаходжу тупі казочки, наприкінці геть неправдиві. Просто тупі наприкінці. Що я вмер, а мама й тато живі. Це тупезне закінчення.

КАТУРЯН: Мені дає літературні консультації Джек Потрошило.

МІХАЛ: Чого ти не зробив щасливого закінчення, як у реальному житті?

КАТУРЯН: Бо в реальному житті не буває щасливих закінчень.

МІХАЛ: Що? Зі мною було щасливе закінчення. Ти прийшов і мене врятував, і вбив маму й тата. Це щасливе закінчення.

КАТУРЯН: А далі що було?

МІХАЛ: Ти поховав їх за криницею бажань і полив зверху вином.

КАТУРЯН: Не «полив вином», а «посипав вапном». Це ж не ресторан, щоб вино лити. А далі що було?

МІХАЛ: А далі що було? А далі ти віддав мене до школи, де я почав учитися всякого хорошого.

КАТУРЯН: А тоді що було?

МІХАЛ: А тоді що було? (Пауза.) Коли я переміг у диспуті?

КАТУРЯН: А тоді що було тижнів три тому?

МІХАЛ: А-а. А тоді я ухекав дітлахів.

КАТУРЯН: А тоді ти ухекав дітлахів. Яке ж це щасливе закінчення? А тоді тебе вловили й розстріляли, і твого брата розстріляли, який нічого лихого не зробив. Яке ж це щасливе закінчення? І, чекай, коли це ти переміг у диспуті? Ти був четвертий у довбаному диспуті!

МІХАЛ: Ми не говоримо про...

КАТУРЯН: Ти був четвертий у диспуті! «Коли я переміг у диспуті».

МІХАЛ: Ми говоримо не про те, переміг я в диспуті чи ні, ми говоримо, що мало бути щасливе закінчення! Коли я перемагаю в диспуті — це щасливе закінчення, ясно? Я мертвий і покинутий гнити, як у твоїй тупій оповідці — це ніяке не щасливе закінчення.

КАТУРЯН: Це було щасливе закінчення.

МІХАЛ (ледь не плаче): Що? Я мертвий і покинутий гнити — це щасливе закінчення?

КАТУРЯН: Що було у твоїй руці, коли ти вмер? Оповідка. Оповідка, краща за всі мої твори. Оповідку «Письменник та письменників брат» написав ти. Це я письменників брат. Тому для тебе це — щасливе закінчення.

МІХАЛ: Але ж я вмер.

КАТУРЯН: Це не про те, вмер ти чи ні. Це про те, що ти лишив по собі.

МІХАЛ: Не розумію.

КАТУРЯН: Зараз, у цю мить, мені байдуже, якщо мене вб’ють. Наплювати. Але вони не вб’ють моїх творів. Моїх творів не вб’ють. Твори — це все, що в мене є.

Пауза.

МІХАЛ: У тебе є я.

Катурян зиркає на нього, потім сумно опускає очі. Міхал зі слізьми відвертається.

МІХАЛ: Ну добре, погодимося, що ти переробиш закінчення «Письменника та письменникового брата», залишиш мене живим, а маму й тата мертвими, і щоб я переміг у диспуті. Тоді буде добре. А стару оповідку ти краще спали, щоб її ніхто не побачив і не подумав, що правильна оповідка — та, де я вмираю. Ото спали і все.

КАТУРЯН: Добре, Міхале, так і зроблю.

МІХАЛ: Чесно?

КАТУРЯН: Чесно.

МІХАЛ: Ого. Класно. Так легко тебе вмовив. У такому разі ще багато твоїх оповідок треба спалити, бо деякі з них, і я не жартую, просто гидотні.

КАТУРЯН: Чом би не спалити всі, Міхале? Бо це стільки часу треба, щоб вибрати гидотні з-поміж не гидотних.

МІХАЛ: Ні, ні, це нерозумно — спалювати всі. Ні. Тільки ті, які примушують людей іти і вбивати дітей. І це буде недовго — повибирати ті, що не примушують людей іти і вбивати дітей, бо в тебе тільки дві такі, що не примушують людей іти і вбивати дітей.

КАТУРЯН: Невже?

МІХАЛ: Так.

КАТУРЯН: І це ж які саме? Які саме з чотирьохсот написаних мною творів ти змилостивишся зберегти?

МІХАЛ: Оте про зелене поросятко, то гарне. Від нього ніхто не піде і нікого не вб’є, серйозно... і... (Пауза.) І... (Пауза.) Оце, мабуть, і все. Одне тільки «Зелене поросятко».

КАТУРЯН: І це все?

МІХАЛ: Так. Ну, якщо хотіти, щоб оповідки були безпечні. У тебе ж є такі, що хочеться тільки піти й когось покалічити, але не вбити, але, якщо хотіти, щоб було безпечно, то це тільки «Зелене поросятко». Від цієї казки хочеться піти й помалювати когось на зелене. Але вона одна.

КАТУРЯН: Усе це було б добре, якби не той факт, що три