Судді уночі - Антоніо Буеро Вальєхо
ХУАН ЛУЇС (холодно): Я так і зроблю. Добраніч, падре.
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я за вас молитимусь.
ХУАН ЛУЇС: Дякую. (Виходить праворуч, за ним дон Хорхе. Падре Ансельмо також виходить. У тому куті западає темрява. У вітальні, залитій штучним світлом, Хулія закурює цигарку).
КРІСТІНА: Не кури стільки, жінко.
ХУЛІЯ: [Тепер я курю менше]. Просто я нервую.
КРІСТІНА: Повечеряємо? Нині запрошую я.
ХУЛІЯ: Як тільки вернеться Хуан Луїс, я в нього про дещо запитаю.
КРІСТІНА: Про що саме?
ХУЛІЯ: [Мені це спало на думку нині і] я хочу запитати в нього перед тим, як забуду. Чому я дещо забуваю, Тіно...
КРІСТІНА: Це ментальний блок, спричинений бажанням не думати про це.
ХУЛІЯ: [Можливо.] А також бажанням — яке так часто мене охоплює! — не думати... ні про що. Але про це я в нього запитаю, коли він з’явиться.
КРІСТІНА: Про що?
ХУЛІЯ: Не треба було йому казати, що я вже ніколи з ним про це не говоритиму.
КРІСТІНА: Ти про те, що назвала його дурнем [, бо він утрапив в пастку, розставлену тим поліцейським?].
ХУЛІЯ: Тобі не здається, що його мовчанка не є логічною? Він мав би допитуватись, про що я веду мову. [А він цього не зробив].
КРІСТІНА: Не питай цього при мені.
ХУЛІЯ: Чому ж ні? Ти є порукою того, що Фермін не виказав мене.
[КРІСТІНА: Як хочеш. Але...
ХУЛІЯ:] Ти дізналася щось більше про Хінеса Пардо?
КРІСТІНА: Лише те, що Ґабріелеві здається, що він пам’ятає його відтоді, коли був затриманий. [Звісно, це крутий і підступний тип]. Але я поговорю з іншими тодішніми товаришами. (Зворушена, Хулія кладе їй руку на плече).
ХУЛІЯ: Тіно, чому ти мені так допомагаєш? Ти робиш значно більше, ніж просто лікар.
[КРІСТІНА (із ніяковою холодністю): Іноді я сама себе про це питаю. Яке мені діло до нещасть цього подружжя багатіїв?
ХУЛІЯ (опускає голову): Маєш рацію.
КРІСТІНА: Причина є, і це не наша давня дружба. Прошу тебе, не ображайся, почувши це...] Я допомагаю тобі заради нього. Заради пам’яті про Ферміна.
ХУЛІЯ (несміло): Ти... його любила?
КРІСТІНА (сміється): [Не будь пліткаркою!] Лише як доброго товариша. Але для мене це важливо. (Зліва входить Хуан Луїс. Оповитий своїм туманним сяйвом, за ним йде дон Хорхе. Щойно увійшовши, його примарна постать прямує до крісла, що стоїть ліворуч, і сідає в нього).
ХУАН ЛУЇС: Привіт, подруги. Ви ще не вечеряли? [Я повечеряв у конгресі.]
ХУЛІЯ: [Ми] вечерятимемо не вдома.
ХУАН ЛУЇС (весело): Як щовечора... (Йде до барної шафки).
КРІСТІНА: Не перебільшуй.
ХУАН ЛУЇС: Та хіба я проти? Завдяки тобі Хулія значно жвавіша цими днями. (Наливає собі склянку). Чогось вип’єш?
КРІСТІНА: Я ні, дякую. Що там у конгресі?
ХУАН ЛУЇС: Купа проблем, ти ж знаєш. Ліві, схоже, одержимі ідеєю завадити прийняттю законів і управлінню державою...
КРІСТІНА: Хіба не навпаки?
ХУАН ЛУЇС: Заради Бога, Крістіно! Коли вони не здіймають галас через атомні електростанції, то влаштовують скандал через вступ у НАТО, або через розподіл податків, або через поліції автономій...
КРІСТІНА: Або через безробіття, або через тероризм...
ХУАН ЛУЇС: [Або через тероризм.] Провину за який ми скидаємо одні на одних і якому всі ми додаємо крил.
КРІСТІНА: Ну, тут у кожного своє уявлення.
ХУАН ЛУЇС (робить ковток і веде далі): Крістіно, через кілька днів річниця нашого весілля. Хулія буде дуже рада, якщо ти прийдеш повечеряти і провести вечір з нами.
[КРІСТІНА: Дякую. Все, що вона скаже.
ХУАН ЛУЇС: Вона скаже, щоб ти обов’язково прийшла.] Будуть музиканти: [чудове струнне тріо]. (До Хулії.) Вгадай, яку п’єсу вони гратимуть першою!
ХУЛІЯ: Тріо «Серенада» Бетховена.
ХУАН ЛУЇС (сміється): Ти цього сподівалася, еге ж? (До Крістіни). Вона обожнює цю п’єсу.
ХУЛІЯ: Особливо першу частину.
ХУАН ЛУЇС (киває): «Марш». Радісний, блискучий... Це чудово, що Хулію захоплює така весела музика.
ХУЛІЯ: Не просто весела... заворожлива.
ХУАН ЛУЇС: Саме так! Ти часто це казала: той «Марш» — наче гімн життю, сподіванню на майбутнє... (Крістіна дивиться на нього засмучено. Він п’є і уриває мову, бо, хоча й не дивиться, помічає, що рука дона Хорхе ніби віддає якесь розпорядження у бік гобелена, що вглибині. З-за нього ледь чутно починають долинати звуки «Маршу». По обличчю Хуана Луїса видно, що він їх явно пам’ятає. Жінки, схоже, нічого не помічають).
ХУЛІЯ: Це не мої слова.
ХУАН ЛУЇС: Що? (Музика стихає).
КРІСТІНА (встає): Наллю собі віскі.
ХУАН ЛУЇС: Я тобі подам.
КРІСТІНА: Ні, не турбуйся. (Йде до барної шафки і наливає собі віскі).
ХУЛІЯ: Ці слова про «Марш» належать не мені.
ХУАН ЛУЇС: А кому?
ХУЛІЯ: Ферміну. (Крістіна краєм ока за ними спостерігає. Вона зовсім не поспішає з приготуванням собі напою).
ХУАН ЛУЇС: Ти ніколи мені цього не казала.
ХУЛІЯ: Ні? Ну, то сказала зараз. (Встає, йде до іншого стола, бере цигарку і закурює. Хуан Луїс дивиться на неї, п’є і поволі киває. Вона випускає клуб диму і проходжується). Ти нічого не хочеш у мене запитати, Хуане Луїсе?
ХУАН ЛУЇС: Я? (Крістіна спирається на шафку і п’є).
[ХУЛІЯ: Вже кілька днів.
ХУАН ЛУЇС: Не думаю...]
ХУЛІЯ: Тебе не зацікавило два дні тому, що я назвала тебе дурнем за те, що багато років тому ти повірив у примітивну брехню?
ХУАН ЛУЇС (за якусь мить): Зацікавило.
ХУЛІЯ: Однак ти не попросив, аби я пояснила свої слова.
КРІСТІНА: Хуліє, залиш це на потім. Нам треба йти...
ХУЛІЯ: Не перебивай, будь ласка! (Збирається говорити до свого чоловіка; він випереджає її).
ХУАН ЛУЇС: Ти сказала, що вже ніколи не говоритимеш зі мною про це. Тому я нічого в тебе не питав.
ХУЛІЯ: Дякую за делікатність. Зараз мені цікаво про це поговорити.
ХУАН ЛУЇС: Не думай, що ти мусиш щось пояснювати...
ХУЛІЯ: Мушу? Це ти мусиш пояснити.
ХУАН ЛУЇС: Пояснити що?
КРІСТІНА: Хуліє, я...
ХУАН ЛУЇС (гірко): [Не хвилюйся, Крістіно. Я бачу, що] Хулія більше довіряє тобі, ніж мені. Ти не мусиш йти геть. (Крістіна зітхає, поволі перетинає сцену зі склянкою в руці і сідає на канапу).
[ХУЛІЯ: Ти не знаєш, що я мала на увазі позавчора? Чи знаєш?
ХУАН ЛУЇС: Скажи мені це.]
ХУЛІЯ: Ти ні разу не запідозрив [за всі ці роки,] що той бридкий інспектор збрехав, кажучи, що Фермін мене видав?
ХУАН ЛУЇС: Попервах ні, [я так не думав].
ХУЛІЯ (м’яко): Ні? А комісар, що він тобі сказав? Він підтвердив донос Ферміна?
ХУАН ЛУЇС: Не
