Судді уночі - Антоніо Буеро Вальєхо
ХУЛІЯ: О! Це нова версія!
ХУАН ЛУЇС: Він цього не заперечив... і не підтвердив.
ХУЛІЯ: Ти мені не так сказав!
ХУАН ЛУЇС: Ні так, ні інак. Я витягнув тебе з халепи і цього мені було досить. Тоді я нічого не запідозрив.
ХУЛІЯ (знервована, курить і сідає поруч нього): А пізніше?
ХУАН ЛУЇС: Значно пізніше... так. Я подумав, чи не були то хитрощі, щоб змусити тебе говорити...
ХУЛІЯ: Цього ти мені також не казав.
ХУАН ЛУЇС: Як бачиш, ти не єдина багато років обходила дещо мовчанкою.
ХУЛІЯ (міцно хапає його за руку): Те, що я мовчала, нікому не шкодило! А от твоє мовчання... (Встає, задихана). [Твоє мовчання...] є дивним! (Проходжується, дуже розстроєна. Не зводячи з неї погляду, Крістіна трохи підводиться. Хулія обертається до Хуана Луїса). Ми вже були одружені, коли ти це запідозрив?
ХУАН ЛУЇС: Так.
ХУЛІЯ: Ти чуєш, Тіно? (Проходжується). Його мовчання не було вирішальним. Позаяк ми вже були одружені, воно було просто немаловажним. Він [свідомо] дозволив мені і далі думати про Ферміна найгірше. [(Голос у неї зривається). Без сумніву, він волів, аби я його і далі ненавиділа.
ХУАН ЛУЇС: Хуліє, ти це погано інтерпретуєш...
ХУЛІЯ: Не ораторствуй.] (Гасить цигарку у попільничці на столі). Ходімо, Тіно. (Крістіна встає і бере свою торбинку. Хулія йде ліворуч).
ХУАН ЛУЇС (встає): Ні! (Хулія спиняється і дивиться на нього). Ти мене вислухаєш. (Вона намагається йти далі). Зачекай! (Біжить до неї і стає між нею і дверима. Крістіна потроху підходить ближче). Я тобі нічого не сказав, бо не був впевнений.
ХУЛІЯ: Дай мені пройти!
ХУАН ЛУЇС: Ти впевнена, що він на тебе не доніс?
КРІСТІНА: Фермін на неї не доносив, Хуане Луїсе.
ХУАН ЛУЇС: Звідки ти знаєш? [Його заява не була доказом: комісар погодився, аби імені Хулії у ній не було.]
КРІСТІНА: У нас є моральний доказ. Мене, наприклад, він не виказав.
ХУАН ЛУЇС: Але у мене не було такого доказу! У мене й нині його нема! (Бере Хулію за руку).
ХУЛІЯ: Пусти мене!
КРІСТІНА (робить до них крок): Обережно, Хуане Луїсе.
ХУАН ЛУЇС (трясе свою жінку): Тому я ніколи не відкидав можливості, що він на тебе доніс!
ХУЛІЯ: Пусти мене!
ХУАН ЛУЇС: Тому я й мовчав!
ХУЛІЯ (намагається випручатися): Я тобі не вірю!
ХУАН ЛУЇС: Щоб не копирсатися в чомусь, можливо, огидному!
ХУЛІЯ (кричить): Я ніколи тобі не повірю! (Ридає. Її ноги підкошуються).
ХУАН ЛУЇС (підтримує її): Хуліє! Допоможи мені, Крістіно. Вона зараз впаде. (Крістіна випускає з рук торбинку і біжить до них).
ХУЛІЯ (слабким голосом): Я почуваюся... зле. (Крістіна квапливо міряє їй пульс, підтримуючи її).
КРІСТІНА (до Хуана Луїса): Раніше я виміряла їй тиск. Він дуже низький. (До Хулії). Негайно до ліжка!
ХУЛІЯ: Ми... нікуди не підемо?
КРІСТІНА (кладе руку Хулії собі на карк): До ліжка! (До Хуана Луїса). Попередь покоївку. (Хуан Луїс біжить до куліс і настійливо дзвонить у дзвінок. Крістіна веде Хулію праворуч).
ХУЛІЯ (спиняється): Тіно... Я вже не знаю, що й думати. (З лівої куліси входить Пепіта).
ПЕПІТА: Ви мене кликали? (Хуан Луїс біжить до Хулії).
КРІСТІНА: Допоможіть мені відвести її в спальню. Нехай вона ляже і вип’є п’ятнадцять крапель «Тенсолу» на склянку молока з цукром.
ПЕПІТА: Так, пані. (Йде до них і кладе іншу руку Хулії собі на карк). Що з нею?
КРІСТІНА: Низький тиск. Нічого страшного. (Роблять кілька кроків).
ХУЛІЯ: Ти йди собі, Крістіно. Ти досить... терпіла нас нині. [Пепіта мені допоможе].
ПЕПІТА: [Так, пані. Я дам ради сама.] Добре зіпріться на мене. (Обидві поволі прямують до правої куліси).
ХУАН ЛУЇС: Не треба було мені гарячкувати. Вибач, Хуліє. Я зараз же прийду посидіти з тобою, якщо ти мені дозволиш. (Вона на мить спиняється, пильно на нього дивиться і виходить у праву кулісу, підтримувана покоївкою).
КРІСТІНА: [Не хвилюйся.] Завтра їй стане краще. Я прийду [провідати її], як тільки зможу.
ХУАН ЛУЇС: Дякую.
КРІСТІНА (піднімає свою торбинку): Мені вже треба йти. Добраніч, Хуане Луїсе. (Починає йти).
ХУАН ЛУЇС: [Прошу тебе,] ще не йди. Ти не допила своє віскі... (Бере її склянку і простягає їй). [Сядь і] послухай кілька слів, поки його питимеш. (Вказує їй на диван. Зі склянкою в руці і не випускаючи торбинки, вона сідає). Якої ти про неї думки? (Вона збирається щось сказати). Я про її психічний стан. (Крістіна дивиться на нього занепокоєно). [Гадаю, зі мною ти можеш говорити щиро... Я її чоловік.
КРІСТІНА: Мене покликав не ти, а вона.
ХУАН ЛУЇС (стримує своє нетерпіння): Я не прошу тебе щось мені розкривати! Я добре знаю, що вона дуже пригнічена, і лише прошу про твоє враження... Твою пораду].
КРІСТІНА: На жаль, мушу сказати, що враження моє погане. Вона справді дуже занепала духом. Утім, гадаю, мені відомі причини такого її стану. І схоже, вона їх починає розуміти [щораз більше]. Загалом це добре... Але, якщо говорити відверто, надії на це мало.
ХУАН ЛУЇС: Чому?
КРІСТІНА: Це дуже тривалі причини, і їх важко виправити. Доведеться жити, покріплюючи себе ліками, хоча я не відмовляюсь від ідеї, аби вона знайшла нові причини жити далі.
ХУАН ЛУЇС: Що я міг би зробити?
КРІСТІНА: Ти справді хочеш почути мою думку?
[ХУАН ЛУЇС: Так, прошу тебе.
КРІСТІНА: А якщо вона тобі не сподобається?]
ХУАН ЛУЇС: Я готовий їй допомогти більше, ніж ти уявляєш.
КРІСТІНА: Ти би згодився... розлучитися?
ХУАН ЛУЇС (випростовується, вражений): Така твоя рада?
КРІСТІНА: Так.
ХУАН ЛУЇС: Це значить, що, на твою думку, винен у її хворобі я.
КРІСТІНА: Радше співжиття, яке не є справжнім. Її виснажила помилковість вашого шлюбу.
ХУАН ЛУЇС (роздратовано): З мого боку помилки не було! Я її кохав і кохаю! Я живу заради неї.
КРІСТІНА: Так... Я часто про це думаю. Мене дивує, що ти так палко її кохаєш по стількох роках. Гадаю, я зрозуміла, і не думаю, що ти можеш пишатися своєю пристрастю до неї.
ХУАН ЛУЇС (на очі йому набігають сльози): Це найшляхетніше, що є у моєму житті.
КРІСТІНА: Мабуть. Та передусім це твоє фіаско. [Вона тебе не любить і, ймовірно, ніколи не любила. Тому-то ти її кохаєш — попри ерозію років.]
ХУАН ЛУЇС: Не впевнений, що розумію тебе.
КРІСТІНА: Ти її любиш [так], як тоді, коли добивався її руки, бо в глибині душі відчуваєш, що ти її так і не здобув. У твоїх почуттях немає самозречення, а тільки
