Судді уночі - Антоніо Буеро Вальєхо

ХУАН ЛУЇС: [Оскільки ми збираємось вечеряти вдома,] я подумав, що коли застану вас тут, то відвезу на машині.

[ХУЛІЯ: Я передумала. Я не вечерятиму вдома.

ХУАН ЛУЇС: Тоді] кажіть, куди вас запросити...

ХУЛІЯ: Ні, дякую. [Йди додому.] (Встає, витягає купюру і кладе її на стіл). Ходімо, Тіно! (Крістіна поволі підводиться. Хулія йде до бокового виходу).

ХУАН ЛУЇС (бере її за руку): Але ж, Хуліє...

ХУЛІЯ (підносить голос): Пусти мене! (Виривається).

ХУАН ЛУЇС: [Хуліє,] на нас дивляться...

ХУЛІЯ: Ну то й що?

ХУАН ЛУЇС: Що ти маєш проти мене? (Вона дивиться на нього із сарказмом). [Скажи мені ти, Крістіно].

КРІСТІНА: Вона знервована...

ХУЛІЯ: Я спокійна. Як нечасто в моєму житті. (Звертаючись до свого чоловіка). Хочеш, щоб я говорила тихіше? Будь ласка. (Шепоче). Я не бажаю з тобою говорити. [І знаєш чому? Бо] ти дурень.

ХУАН ЛУЇС: Хуліє!

ХУЛІЯ: І я також! Двоє дурнів, обманутих багато років тому дитячою вигадкою. Чи ти прикидався, що тебе обдурили?

ХУАН ЛУЇС: Про що ти говориш?

ХУЛІЯ: Ні про що. Я вже не говоритиму з тобою про цю справу. Прощавай. (Виходить через бічний вихід).

ХУАН ЛУЇС: Зачекай, Хуліє! (Засмучена Крістіна знічено дивиться на нього і виходить услід за Хулією. У тому куті поволі гасне світло; у вітальні холодне світло вихоплює з мороку розп’яття. Дуже вражений, Хуан Луїс замислюється. Потім обертається до вітальні і піднімається у неї. Дивлячись на Ісуса Христа, сідає у фотель.) [Чи повинен я заявити? Може, мої страхи є безпідставними і він справді прийшов поговорити зі мною... Як це дізнатись? Допоможи мені, Господи. Допоможи Хулії... Змилуйся над нами обома.] (Ховає обличчя в долонях. Промінь, який освітлює образ Христа, потроху гасне. Ледь помітне сяйво з’являється ліворуч. Двері вітальні відчиняються самі. Через них заходить дон Хорхе. Його зовнішній вигляд змінився: на ньому нема краватки, сорочка, штани і куртка зношені і дешеві, волосся трохи розпатлане. Дивна постать виходить на передній план вітальні і, освітлена холодним сяйвом, сідає на приступці праворуч, втупивши у простір відсутній погляд. Хуан Луїс поволі підводить голову: обличчя в нього стривожене. Він не дивиться — не наважується — на постать дона Хорхе. Раптом підводиться і, не дивлячись на чоловіка, що сидить, біжить до телефона, знімає слухавку і набирає номер. дон Хорхе сидить непорушно). Вибач, що турбую тебе о цій порі... (Намагається говорити безтурботним тоном). Так, це я. Не знаю, чи повинен морочити тобі голову своїми дурницями... [Але послухай.] Я читаю трохи дивну книжку. Головний герой [є при своєму розумі, але] помічає біля себе якісь дивні проя́ви... Знайомих йому людей, які мають інакший вигляд... Наче то інші люди. (Дон Хорхе повертає до нього голову і дивиться на нього. Хуан Луїс страшенно лякається, але намагається на нього не дивитися). Ні. [Уявні, а не реальні істоти...] Він їх не бачить. Але відчуває, що вони поряд. (Сміється). [Не розумієш.] Але це діється зі мною; і я також не розумію. Можна щось таке відчувати при здоровому глузді? (Розстроєно). Та ні! Це не зі мною. Це роман. (Пепіта входить зліва і дивиться на нього з м’якою іронією. Вона взута в пантофлі і має на собі лише спокусливе — і вульгарне — бебі-долл. Біля барної шафки вона наливає віскі. Хуан Луїс чує її, скоса дивиться і кривить обличчя). [Вибач. З усім, що діється і що не діється, нерви у мене розшарпані... Так...] А якщо це галюцинації, то вони є ознакою душевного розладу?.. Не завжди, ясно. [Я так і думав,] і автор теж так каже. Але ці письменники такі пустобрехи... [Так, я п’ю таблетки — так, щоб Хулія про це не знала. Волію, аби вона думала, що хвора лише вона...] Так. Головний герой дуже пригнічений... Як я можу тобі сказати, що це не я?.. Чого ти хочеш? У мене стільки клопотів, що хочеться розважитись будь-яким романчиком... [Нині — дуже стомлений. (Сміється). Не хвилюйся. Завтра я буду як новий...] (Серйозно). Дружина? Як завжди. Щораз колючіша... Ні. Вибач. Її неможливо переконати прийти до тебе... (Пепіта підходить до нього і з усмішкою подає йому склянку. Для неї постаті, яка сидить, не існує. Хуан Луїс машинально бере склянку і трохи надпиває). Дякую, друже. І вибач... Добраніч. (Кладе слухавку і замислюється).

ПЕПІТА: Хочете чогось з’їсти?

ХУАН ЛУЇС: Не маю охоти.

ПЕПІТА (вкрадливо): Ні на що?

ХУАН ЛУЇС: Як ти так ходиш по дому?

ПЕПІТА: [Ніби це вперше!] Пані сказала, що вернеться пізно. (Робить до нього крок і чекає).

ХУАН ЛУЇС (не дивлячись на неї): Пепіто, я виснажений. (Робить ще один ковток. Вона підходить і притискається до нього. Він незворушний).

[ПЕПІТА: Куди нам поспішати. Пийте своє віскі.

ХУАН ЛУЇС: Цієї ночі ні, Пепіто.]

ПЕПІТА: Ви виснажений чи засмучений?

ХУАН ЛУЇС: Стули пельку!

ПЕПІТА (невдоволена, відходить): Не смішіть мене!

ХУАН ЛУЇС: Йди до свого ліжка!

ПЕПІТА: А ви до свого — аби набратися сил! (Намагається відібрати у нього склянку, та він, розлючений, не віддає). Навіть не думайте стукати у мої двері через годину. Я спатиму. (Озлоблена, виходить тим самим шляхом, яким увійшла. Він дивиться, як вона виходить і знову п’є. Напружений через присутність незворушного чоловіка, який не припиняє стежити за ним, він підходить до канапи і сідає, дуже стомлений. Одним духом випиває все, що лишилося в склянці, і ставить її на стіл. Голова дона Хорхе повертається вперед, погляд у нього відсутній. Хуан Луїс заплющує очі. Починає клювати носом. В глибині кімнати інструменти ледь чутно починають грати «Менует» з тріо «Серенада». Хуан Луїс розплющує повіки і, переляканий, підводиться. Звуки відразу ж стихають. Зітхнувши, Хуан Луїс знову всідається. Потроху очі в нього знову заплющуються. Знову починає звучати «Менует». Хуан Луїс спить. Розсіяні промені блукають вітальнею. Тихо піднімається гобелен. Яскраво освітлені Скрипаль і Віолончеліст експресивно грають. Альт і далі лежить на залитому світлом стільці. І знову чутно три інструменти. Хуан Луїс розплющує очі і, як одержимий, дивиться на музикантів. А потім — на чоловіка, що сидить).

ХУАН ЛУЇС (перекрикуючи музику): Це ви? (Вони дивляться на нього, але продовжують грати. Хуан Луїс встає). [Прийом не сьогодні!] (Вони не звертають на нього уваги. Він виходить уперед і несміливо звертається до фігури, що сидить). Дон Хорхе...

ДОН ХОРХЕ: Як ви мене назвали?

[ХУАН ЛУЇС: Хіба ви не дон Хорхе?

ДОН ХОРХЕ: У цьому одязі?]

ХУАН ЛУЇС: Ви схожі на дона Хорхе... Ви не дон Хорхе?

ДОН ХОРХЕ: Для вас дон