Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета - Вітольд Гомбрович

ГЕНРИК (з острахом): Цить, не кричи! Зажди! Тут ліпше не кричати!

ВЛАДЗЬО: Чого я мав би не кричати?

Салют! Тут є хтось? Усі тут вимерли? Салют!

ГЕНРИК:

Дурний! Стуль пельку! Втихомирся! Мовчи, кажу тобі! Салют!

Чому ніхто не вийшов? Тихше. Салют!

Салют і знов салют!

ВЛАДЗЬО: Салют!

ГЕНРИК: Салют!

ВЛАДЗЬО: Салют!

Заходить Батько, старий, скутий, склеротичний, підозріливий...

ГЕНРИК: Нарешті хтось... Даруйте, тут харчевня наче?... (Мовчання.)

Харчевня?

БАТЬКО: А то що?

ГЕНРИК (тоном подорожанина): Чи можна тут замовити щось їстівне́?

БАТЬКО (тоном корчмаря):

Замовити-то можна.

Але ліпшіш без крику.

ГЕНРИК (до Владзя): Ба! Цей голос мені знайомим здався.

ВЛАДЗЬО: Він дуже схожий на твого батька... слово честі, це він, хоча... хіба я знаю... і несхожий.. Хіба ж я знаю... та ще й видно зле.

ГЕНРИК: Дурний. Якби це був мій батько, він упізнав би нас. Ні-ні, облиш. Це не мій батько. Сядьмо. (До Батька.) Ага, то тут шинок? Переночувати можна?

БАТЬКО (неприязно): Переночувати можна, бо це, пане, тре ночівлю винайняти. І то з делікатністю...

ГЕНРИК: Ага, то з делікатністю...

БАТЬКО (крещендо): З повагою і з пошанівком.

ГЕНРИК: Ага, то з пошанівком...

БАТЬКО (кричить): Із пошанівком... З ґречністю!

Заходить Мати, стара, обшарпана, виснажена жінка, і її крик зливається з криком Батька.

МАТИ: І з гарним вихованням, і щоб скандалів не було, бо ми тут не для того... нам це ні до чого!..

ВЛАДЗЬО (до Генрика): Це твоя мати.

ГЕНРИК (голосно):

Здається, так.

Та це не зовсім певно.

Це все якесь незрозуміле, але я

З’ясую все!

(До Владзя.) Пробач, що я так штучно мовлю, просто я опинився в дуже штучній ситуації.

(Піднімає лампу.)

Ходіть сюди, ну, ближче... Наблизьтеся, кажу.

Гей, ближче, сюди, ближче... Слово честі, у мене таке враження, що я курей... курей приманюю...

Ближче, ще ближче... Знехотя

Вони наближуються. Ближче, бо як ні, я сам наближуся.

Приближуся, а в мить, коли я зближуся,

І ти наблизишся... Ото геть-чисто якби я рибу... рибу ловив на вудку. Але чому так тихо?

Батько винурюється із затінку,

Проте змінився до невпізнання,

Признати годі.

А поза тим, якийсь він мовчазний, отож це я

Безперестанку мушу говорити.

Сам мушу говорити,

І внаслідок цього я перемінююсь у щось на кшталт

Духівника для свого батька!

А тут і мати підплива, мов корабель,

Однак на матір не занадто схожа...

То, може, ліпше облишити це все? Як дивно

Лунає голос мій. Облишмо це, якщо вони

Так просять їх лишити.

ВЛАДЗЬО: А може, взагалі це не вони?

ГЕНРИК:

Та це вони, і я чудово знаю: це вони,

Але щось трапилося з ними, і з якогось дива

Вдають, що вже не є собою...

А може, збожеволіли...

ВЛАДЗЬО: Ти просто побалакай з ними, Генричку.

ГЕНРИК:

...І побалакати так просто я не можу, адже в цьому

Є патетичне щось і таємниче.

О саме так, неначе службу правлять тут!

Мене вже сміх бере: який ж я патетичний!

Піднесено звучать мої слова! Це курям на сміх,

Який я патетичний і бундючний!

Але водночас я тремчу, а тремтячи, засвідчую,

Що я тремчу, а внаслідок цього засвідчення

Тремчу ще дужче, ну а тремтячи ще дужче,

Я знов засвідчую, що я тремчу ще дужче...

Але кому? Кому я це засвідчую? Хтось мене чує...

Та я не знаю хто — і, власне кажучи,

Я сам тут, цілковито сам, бо вас усіх чортма.

О ні! Нікого тут немає!

І я тут сам-один

Я сам, я цілковито сам...

О плач, о плакати.

Так, сльози, бо я сам, я сам!

ВЛАДЗЬО: Ні, не кажи цього... Навіщо такі казати речі?..

ГЕНРИК: Якщо це все ж таки мої батьки, я мушу з ними якось порозумітися і щось сказати...

Батьку, мамо!

Татусю і мамусю! Я Генрик, син ваш!

Я прийшов з війни!

БАТЬКО (неприязно): Стара... таж то наш Генрик!

МАТИ: Генричку! О Господи мій Боже!

ГЕНРИК (рвучко): Ага, вони це вимовили!

МАТИ: І хто б то міг у передчутті святому передчувати щось таке, ти золотце моє, ти сонечко моє, ти щастячко моє, о, шо ж то я, стара, дурна, не зміркувала, де ж я ті очі заподіла, а я вже й виплакала очі, бо гадала, що вже тебе не взріють мої очі, о сонечко моє, а тут переді мною ти, о серденько моє, о пташеня моє, о щастячко моє, а як ти виріс, який ж то леґінь красний, о алілуя-алілуя, тож підійди, я обійму тебе, ти щастячко моє, ти пташенятко, сонечко, ти золотце моє, моє, моє...

ГЕНРИК: Ходи, я обійму тебе.

МАТИ: Так-так, то обіймімося.

БАТЬКО: Ну, то обіймімося.

МАТИ: Ходи, я обійму тебе.

БАТЬКО: Зара-зара... Бо так не можна.

ГЕНРИК (наївно): Таж це мама!

БАТЬКО: Мама там, а чи не мама — все ж здалека ліпшіш.

ГЕНРИК: Таж я... я син ваш.

БАТЬКО: Син чи не син, ліпшіше здалека... Певне, що син, але хто може знати, що з сина стало за той час. Зара би тіко обіймався. (Різко). А от мене ніхто не обійме, я вам не клунок їден, щоб кожен мене мняцькав по кутках, як йому ба́гнеться!

ГЕНРИК (до Владзя): Вони схибнулися.

ВЛАДЗЬО (до Генрика): Схибнулися.

БАТЬКО: І я тут жадного запанібратства не дозволю, бо з цього потім тіко отака сволота свинська скінчена, яка по мор-р-р... або й щось інше, без пошанівку жодного, без стриму, тіко мерзота їдна з другою напхається, наб’є утробу (тяжко, склеротично) і, значицця, по писку масакрує, викатовує і, теє... як його, цькує жахливо, без жалості, без милосердя жадного, зневаживши мій вік, дружину, зі злостею такою безпощадною, пекельною...

ГЕНРИК: Схибнулися.

ВЛАДЗЬО: Схибнулися.

ГЕНРИК (розкуто, голосно, театрально):

Найочевидніше, вони не витримали і схибнулися

Впродовж тих довгих і трагічних літ.

Що ж тут удієш,

Адже світ цей

Роїться божевільними.

ВЛАДЗЬО (так само):

Роїться божевільними. І чи не половина

Батьків і матерів побожеволіли, не в змозі

Хвороби, муки й болісті знести́.

Я й сам багато знаю таких ви́падків.

ГЕНРИК: Я також знаю! (Змовкає, присоромлений.) Таж мушу якось з ними порозумітися. (Голосно, згідно з правилами доброго тону.) Направду, я вас спершу не впізнав.

МАТИ: Ми теж.

ГЕНРИК: Я не впізнав вас, бо... бо я... не сподівався... Та байдуже. Не в тому річ. І як вам велося?

БАТЬКО: Та якось так. А як тобі?

ГЕНРИК: Авжеж.

БАТЬКО: Ага, тоді...

ГЕНРИК: Так-так...

Мовчання.

То що