Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета - Вітольд Гомбрович
Однак у мить, коли шлюб уже от-от має відбутися, вривається Пияк (який вхитрився вибратися з в’язниці) і за підтримки зрадників знову суне на Короля, намагаючись «торкнутися» до нього своїм употужненим Пальцем.
Генрик квапиться на допомогу Батькові та нареченій. Реальність хитається між «глупотою» і «мудрістю». Пияк, якого зборола «мудрість» Генрика, удавано відступає... проте водночас пропонує йому розмову осторонь, щоб іншим чином, підступом, усе ж таки досягнути своєї мети.
Сцена перетворюється на файф-о-клок. «Допоможи нам повалити цього слабкого й безборонного короля, — спокушає Генрика Пияк, — а ми зробимо королем тебе, і ти сам зможеш дати собі шлюб, твоєю власною могуттю».
Генрик у чудовому гуморі, п’яний не так від вина, як від гри... він дедалі глибше втягається в гру і... врешті начебто вступається нашіптуванням Пияка: він зрадить Батька і проголосить королем себе! Однак останньої миті відступає: ні, не зрадить...
Проте Король-Батько вже не в змозі опановувати свій страх, употужнений, «королівський»... Починає боятися власного сина, і цей страх перетворює Генрика на справжнього зрадника: він постає проти батька, скидає його з трону і проголошує королем себе. Тепер він, зрештою, опанував ситуацію! Тепер він як Король сам собі дасть шлюб!
Одначе Пияк, штучно поєднавши на очах у всього двору Маню і Владзя, приятеля Генрика, вкидає нового короля у пекло ревнощів.
Акт ІІІ
Правління Генрика є тиранією. Він готує свій шлюб. Розуміючи, що саме інші люди перетворюють персону на істоту вищу, обдаровану владою, і навіть на Бога, вирішує змусити своїх підданців, щоб вони виявами шани й послуху «напомпували» його божестве́нністю. Тоді він зуміє дати собі «істинно святий» шлюб, який поверне чистоту й дівоцтво нареченій-незайманці.
Однак ревнощі ослаблюють його. Батьки в помсту за цькування й тортури ще дужче роздмухують вогонь його підозр.
Лише смерть Владзя могла би повернути йому спокій і силу. Але щоби та смерть стала остаточним утвердженням королівської влади, Владзьо мусить убити сам себе за наказом Генрика. Генрик навертає його на цю думку, хоч усвідомлює, що це «насправді несерйозно».
У вирішальну мить, коли Король уже має дати собі шлюб, його терзають муки совісті та ревнощі, він починає слабшати під ударами Пияка, який знову став на прю. Тоді з’являється труп Владзя: приятель убив себе, щоби виконати волю Генрика.
Генрик не знає, чи все це «правда, а чи неправда». Бачить світ фікції, сну, брехні, світ форми. А таки цей світ відповідає якійсь реальності, щось виражає.
Пригнічений вчинком (смертю Владзя), який він скоїв і якого все ж таки не скоював, вчинком, який походить із нього і який таки відокремлений від нього, Генрик оголошує себе невинним. Однак водночас, піддаючись формальній логіці ситуації, цьому натиску Форми, яка визначає йому роль убивці, наказує ув’язнити себе.
Акт І
Краєвид гнітючий, безнадійний. У мороці фрагменти поні́веченого храму.
ГЕНРИК:
Заслона здійнялась... Розмитий храм...
Безглузда арка. І склепіння диковинне...
Печатка тоне...
прірва в прірві
сфери сфер,
Застиглої та чорної...
і камінь... камінь...
Тут брами ірреальні, які всякчас обмислюю.
Отам розорений вівтар чужого культу
мріє всує,
І, мов скоба замкова, єресь келиха на нім.
Все звільна в безрух заринає
і пароха до дрижаків дратує.
Пусти́рище. Поро́жнява. Ніщо́та. Я тут сам.
Я сам.
Я сам.
А може, я й не сам, хтозна, що там за спи́ною, а може, як-от... може, щось... чи хтось тут збоку, на узбіччі, на узбіччі, якийсь ідіо... ідіот, невтримний, неприборканий, ідіотичний, ідіоторкальний, який торкається... і... (в остраху) то ліпше вже не ворушитись... отож не ворушімось.
Бо щойно ми ворухнемось... він теж ворухнутись готовий... і торкнутися... (тривога наростає) о, якби тут щось чи хтось зненацька звідкись, десь, наприклад, щоб... ага, отам щось є... (з’являється Владзьо) Владзьо! Так, це Владзьо!
ВЛАДЗЬО: Генричку!
ГЕНРИК:
Ти уяви лише: я сон жахливий мав,
Наснилася якась подоба нелюдська,
А я хотів тікати і не міг!
ВЛАДЗЬО:
Це все гуляш, який дають нам на ніч —
Доволі він нестравний і важкий.
Мені теж
Часом сниться...
ГЕНРИК: Таж ти принаймні з крові й кістки. А може... снишся мені теж?.. Звідки ти тут узявся?
ВЛАДЗЬО: Хіба ж я знаю...
ГЕНРИК: Ех, Владзю, Владзю, а чому ж ти такий жахітливо сумний?
ВЛАДЗЬО: А ти чому сумний?
ГЕНРИК: І не подібне!
ВЛАДЗЬО: І не подібне!
ГЕНРИК: Щось дивне з нами трапилося. Де ми перебуваємо? Боюся, ця околиця є проклятою... а ми теж прокляті... Пробач мені, чомусь слова так штучно вимовляються... не можу й слова мовити природньо...
І цей безмежний смуток,
Ця жалість нескінченна і безкрая,
А ще якесь пригноблення страшне,
Глухе та темне,
Опанували мою душу.
О Боже!
Боже і... знову Боже!
ВЛАДЗЬО (молодцювато):
Навіщо Бог тобі, якщо тут я з тобою?
Ти ж знаєш: я такий, як ти!
До дідька перейматися привиддям,
Якщо і ти, і я із крові й кістки.
Якщо ти є таким, як я, а я таким, як ти!
ГЕНРИК (радісно): Якщо ти є таким, як я, а я таким, як ти! Ха! Байдуже! Нехай його! Як добре, що ти тут відшукався, Владзю! З тобою геть інакше. Але... де ми? Мені здається, все ж таки... ми десь перебуваємо... Там... звідти щось... (Виступає частина стіни, кілька меблів... клаптик кімнати.)
Я це вже бачив десь.
ВЛАДЗЬО: Я теж...
ГЕНРИК (драматично): Бач, ми десь є. Ми десь перебуваємо. Та, власне, де? Що це таке?
Проступає кімната — їдальня у сільському обійсті в Польщі, але скидається на те, що її переробили на шинок.
ВЛАДЗЬО (з певним зусиллям): Клянуся честю: ця кімната щось мені нагадує... Так схожа на їдальню в Малоши́цях... І схожа, і несхожа... Дзиґар. Шафа. А я в отій кімнаті мешкав, коли тут на вакаціях бував...
ГЕНРИК: Так, але ми зараз не в Малошицях, а в північній Франції на лінії фронту — в північній Франції на лінії фронту — в північній Франції на лінії фронту. Якщо ж ми тут, тоді не можемо перебувати там!
ВЛАДЗЬО: І схожа, і несхожа... І наче та сама їдальня, а водночас тут харчевня чи шинок... заїзд... кабак... корчма...
ГЕНРИК: Це замаскована кімната, і все це ненормально.
ВЛАДЗЬО:
Та не дурій, нічого не ускладнюй!
Чому тебе турбує щось там ненормальне,
Якщо нормальні ми?
І ці стільці правдиві, з дерева, та й у буфеті щось неодмінно знáйдеться...
