Звільніть золоте лоша. Ковзанка - Лаура Синтія Черняускайте
ФЕЛІКС: Вірю, мамо, вірю.
МАТІР: Ти часом приходив, коли ми кохалися. Стояв поруч і колупався в носі.
ФЕЛІКС: Я тоді ще не народився...
МАТІР: Ні, але вже готувався. І мав маленький сяючий пальчик...
ФЕЛІКС: Не пам’ятаю.
МАТІР: Куди там.
ФЕЛІКС: Мамо, а той Вінцас?
МАТІР: А що Вінцас?
ФЕЛІКС: Ти його не кохала?
МАТІР: Ніколи.
ФЕЛІКС: То для чого тоді?
МАТІР: Ти ж чоловік. Мусив би зрозуміти. Жага...
ФЕЛІКС: Розумію... Жага.
МАТІР: Я п’ять років поспіль доглядала за твоїм батьком. Удень і вночі перебувала у смороді тліючого тіла. Я мала бути сильною. А почувалася такою одинокою! Коли ввечері вив собака, я сама не завжди могла стримуватися. Бо таке саме виття зачаїлось і в мені. Тіло жінки, яким не користуються, стає безрадісним і непередбачливим... За це я ображалася на твого батька.
ФЕЛІКС: Я пам’ятаю, мамо.
МАТІР: Що ти пам’ятаєш?..
ФЕЛІКС. Ти казала: піду принесу масло. І виходила до комори. Тоді за столом ніхто не міг кусня проковтнути, очікували, коли тобі почнеться. Ти вила й трощила банки. Поверталася назад з покусаними руками. Ніхто не ходив до комори, щоб тебе рятувати...
МАТІР: Бо знали, що людина сама мусить подолати своє виття.
ФЕЛІКС: Мамо, я теж боявся тебе такої...
МАТІР: Та й добре, що боявся, бо я була страшною. Я ніколи його не вибирала. Воно вибрало мене.
ФЕЛІКС: Хто, мамо?
МАТІР: Виття. Що залишилося від білого світла? Воно зношувалося роками... Так зовсім непомітно ми скочуємося...
ФЕЛІКС: Але тепер ти вільна.
МАТІР: Ні. Ніколи вже не буду.
ФЕЛІКС: Ти живеш, як хочеш.
МАТІР: Не можу. Провина. Розумієш? (Пауза.)
МАТІР: Розумієш, чому?
ФЕЛІКС: Здається, що так...
МАТІР: Я чекала, коли він помре.
ФЕЛІКС: Ми всі були страшенно виснажені, мамо. Це не злочин.
МАТІР: Коли він уночі припиняв шепотіти, я прислухалась: можливо, вже?
ФЕЛІКС: Мамо, можеш мені не розповідати.
МАТІР: Ти ще надто молодий, щоб зрозуміти.
ФЕЛІКС: Я розумію.
МАТІР: Ні. Ти просто намагаєшся зрозуміти. Ось, поглянь, як змінюється море — то воно зелене, то синє, то сріблясте... Мов моє почуття провини. Воно живе і дихає. Воно віддаляється і знов болісно наближається... Ноша на все життя. А все почалося зі світла, такого легкого світла, що аж страшно було в ньому не втриматися... Чи тобі знайоме почуття, ніби зараз розсиплешся на уламки від щастя? На дрібний забавний пил?
ФЕЛІКС: Здається, що так...
МАТІР: Авжеж! Це ж гени.
Сцена 6
Півроку по тому. Друга година ночі. Фелікс сидить у пітьмі, бездумно втупившись у телеекран, що мерехтить. Програма вже скінчилась, і на екрані видно лише мигтіння ліній і чути тріскотіння — немов пришвидшена картина биття хвиль. На сходовому майданчику чути кроки, потім — клацання дверного замка. Двері поволі відчиняються. У них стоїть Лючя. Вона у світлому костюмі, її волосся сяє в тьмяному світлі. Лючя з собою має лише ключ.
ФЕЛІКС (не обертаючись поглянути, хто увійшов): Зачини двері — протяг.
Лючя зачиняє двері.
ЛЮЧЯ: Що дивишся?
ФЕЛІКС: Море.
Пауза.
ЛЮЧЯ: Чай питимеш?
ФЕЛІКС: Ні.
Лючя іде до ванної кімнати. Чути, як тече вода. Згодом вона виходить з мокрою головою в халаті. Стає напроти телевізора, затуляючи собою екран.
ЛЮЧЯ: Досить того моря. Поглянь на Лючю.
Фелікс довго змушує себе піднести очі на неї. Їхні погляди зустрічаються. Він здригається, немов отримавши удар, і відводить свої очі вбік.
ЛЮЧЯ: Ти посивів.
ФЕЛІКС: Це від моря.
ЛЮЧЯ: Часто дивишся?
ФЕЛІКС: Трапляється.
ЛЮЧЯ: Що ще робиш?
ФЕЛІКС: Нападаю на перехожих і кусаюсь.
ЛЮЧЯ: Ти мав рацію. Люди мусять піклуватися одне про одного. Інакше все минає стороною.(Пауза.) Я тебе не вибирала. Віриш? Мені тебе вибрали.
ФЕЛІКС: Лючя...
ЛЮЧЯ: Так легко, коли маєш лише послухатися. А тобі мене треба?..
ФЕЛІКС: Лючя...
ЛЮЧЯ: Як ти жив?..
ФЕЛІКС. Я вив. Постійно вив. Я знайшов відбитки твоїх пальців на посуді. Вони ніяк не змивалися — мусив розбити посуд. Я не вмикав світла, не заслонював штори. Жер тільки томатний соус. Стирчав у телефонних будках в очікуванні зливи, доки інші мене випрошували звідти. Ходив на базар і споглядав, як жінки купляли вишні. Знайшов у ванні твою світлу волосину і з’їв її. Не висрав... А вночі, Люче, ти приходила й клала мене собі до живота. Уночі я плавав у тобі, мов ембріон. Такий без кінцівок, без статі і без шкіри... Зовсім невагомий і довірливий. І харчувався лише тобою. Я засинав, хитаючись у кріслі... Одинокість — марна річ, Люче. Вона необхідна лише для очищення. Усім іншим ми маємо ділитися.
ЛЮЧЯ: Вибач, що я забула свою волосину.
ФЕЛІКС: Вибач, що я хотів нею скоїти самогубство.
ЛЮЧЯ: Я скучила за нудьгуванням разом із тобою. Нема нічого ліпшого в цілому світі за цю даровану нам нудьгу. (Пауза.) Причеши мене.
Фелікс зачісує її волосся.
ЛЮЧЯ: Зараз я відчуваю, що ти простив мене. Твої пальці та моє волосся — це єдине ціле.
ФЕЛІКС: Так легко, коли прощаєш.
ЛЮЧЯ: Треба лише послухатися...
ФЕЛІКС: Ми вчимося цьому протягом усього життя...
ЛЮЧЯ: Легкість — це винагорода.
ФЕЛІКС: Легкість і нудьга. Просто чарівно!
ЛЮЧЯ: Феліксе... пообіцяй, що ми житимемо нудно.
ФЕЛІКС: Обіцяю. Я буду найнуднішим типом, якого ти лише зустрічала.
ЛЮЧЯ: Неповторно! Фатально!
ФЕЛІКС: А як ковзани?..
ЛЮЧЯ: Ковзани? Я ненавиджу кататися на ковзанах.
ФЕЛІКС: Я теж.
ЛЮЧЯ: Так добре, коли можна не ковзатися!
ФЕЛІКС: Тоді так... так фатально... нудно!..
Вони сміються і зображають, як катаються на ковзанці.
Сцена 7
Дванадцять років тому. Батько в передсмертній агонії. Матір сидить на краю його ліжка в голосно колотить ложечкою чай. Колотить довше ніж треба.
БАТЬКО (слабим голосом): Ре-гі-но-чко... Постав уже нарешті те горня...
Вона ставить. Пауза.
БАТЬКО: Ре-гі-но-чко...
МАТІР: Питимеш?
БАТЬКО: Ні... Приляж поруч...
Мати лягає на краєчку ліжка. Батько важко повертає голову й дихає їй у скроню.
БАТЬКО: Біле світло над морем...
МАТІР: Так.
БАТЬКО: Пісок охолонув... Камінець потрапив тобі
