Звільніть золоте лоша. Ковзанка - Лаура Синтія Черняускайте
ФЕЛІКС: Сама знаєш, де.
МАТІР: Віддай, шмаркачу! І сідай за уроки.
ФЕЛІКС: Чий годинник?
МАТІР: Віддай, я сказала.
ФЕЛІКС: Вуйка Вінцаса?.. Вуйка Вінцаса, так?..
МАТІР: Яке твоє діло?!
ФЕЛІКС: Я так і знав. А що, коли я віднесу до тети Марії і розповім, що у нашій клуні знайшов годинник її чоловіка?
МАТІР (тихо): Нічого ти не віднесеш.
Фелікс прямує до дверей, вдягає кожуха (залякуючи).
БАТЬКО (слабим голосом): Феліксе!.. Феліксе!..
ФЕЛІКС: Що, татку?
БАТЬКО: Віддай їй той годинник.
Фелікс жбурляє годинник на стіл і сідає на ліжко батька. Мати йде на кухню.
БАТЬКО: Ти плачеш?.. Феліксе?..
ФЕЛІКС: Ні-і.
БАТЬКО: Я вже давним-давно не соромлюся сліз.
ФЕЛІКС: Тобі добре.
БАТЬКО: Сльози, сцьохи. Соромно лише спочатку.
ФЕЛІКС: Тату...
Пауза.
БАТЬКО: Ти через той годинник, так?..
ФЕЛІКС: Ти все знав?..
БАТЬКО: Давно.
ФЕЛІКС (стискає його руку): Тату...
БАТЬКО: Ти ще молодий, різкий. Це добре. А мені вже спокійно. Я спокійний щодо будь-чого. Єдина турбота — не обісцятися. Щоб для твоєї матері зайвої роботи не наробити. Вона перевтомилася. Пообіцяй мені, дитино...
ФЕЛІКС: Що?
БАТЬКО: Коли я помру, повези її на море. Вона вже п’ятий рік без моря. Це недобре. Твоя мати сохне... Уся аж тріщить, коли нахиляється, щоб мене підмити. Кістлява, як смерть. Ще рано їй тріщати. Повези. Зрозумів?
ФЕЛІКС: Тату... Я зрозумів.
Матір входить, штовхаючи столик на коліщатках з вечерею.
МАТІР (намагається бути веселою): Вечеря на колесах! Увімкни батькові новини — «Панораму». Поверни телевізор, постійно хтось його розвертає. (Батькові.) Батьку, ти бачиш?
БАТЬКО: Бачу, бачу.
Сідають вечеряти.
Сцена 3
Фелікс і Лючя повернулись додому. Вони сидять у темені і, як зачаровані, витріщаються в телевізор. Очевидно, що їм байдуже до картинок, які рухаються на екрані. На підлозі лежать мокрі пакети з покупками. Злива промочила їхнє волосся та одяг. Вони прикидаються, що дивляться фільм. Лючя сидить на стільці за столом, а Фелікс у фотелі.
ФЕЛІКС: Фільм — лайно.
ЛЮЧЯ: Неправдивий.
ФЕЛІКС: Американці люблять таке кіно. Ідеалісти з країни попкорну.
ЛЮЧЯ: Ми ідеалізуємо інакше.
ФЕЛІКС: Що з кольорами трапилось? Картинка якась синя.
ЛЮЧЯ: Наче під льодом. Заморожений американський ідеал.
ФЕЛІКС: Гівняний фільм по гівняному телеку.
ЛЮЧЯ: І коли він поламається?..
ФЕЛІКС (гримає кулаком по тумбочці біля ліжка. Лючя здригається): Іди смажити рибу!
ЛЮЧЯ: Не піду.
ФЕЛІКС: Ти ж казала, що помираєш, як хочеш риби. Чи не так?
ЛЮЧЯ: Уже не хочу.
ФЕЛІКС. Іди щось смажити! Ради Бога! Не сиди тут.
ЛЮЧЯ (плаче): Я розповім казку...
ФЕЛІКС. Я переглядаю фільм.
ЛЮЧЯ: Він гівняний. Послухай казку.
ФЕЛІКС: Ти йди щось смажити.
ЛЮЧЯ: Над містом зависла хмара з теплим проливним дощем. Злива, злива! Парасолі вас не врятують. Поспішайте додому й дивіться крізь шибу. Щоб ніхто не промок, щоб нікого не знесло вітром... Щоб стихія у вуха не надула. Щоб зранку на роботу, всі як люди — у сухих сорочках, із непровітреною головою. І для чого її провітрювати? Це суворо заборонено. Бо там багато важливої інформації, різні договори й річниці... А хто тут? У центрі міста, у телефонній будці повненька дівчинка жадібно тріскає вишні, забувши про все на світі... Так смачно їсть, аж із кісточками... Просто забуває їх випльовувати. Над її вустами червона крапля соку. За склом шумить вода, а телефонна будка немов пробірка. Тут тепло й сухо. Тут повітря просочилося запахом вишні й поту повненької дівчинки... Бо так парко, так солодко... Бо так буває лише раз у житті...
ФЕЛІКС: Та дівчинка... Це — ти?
ЛЮЧЯ: Ну, не така вже й повна. Радше пухкенька. Мов тістечко з вишенькою. Така гарненька, гарненька... Такими вони бувають лише раз у житті — закінчаться вишні, і все... Ще вишень хочеться... Вона жадібно проковтне останню разом із кісточкою і прокинеться. Озирнеться довкола — ого-го, яка злива! А вона — самісінька у скляній пробірці, в якій зачинила її вишнева пристрасть... А пробірка міститься у великому пустому місті... А все місто шмагає така злива, якої ще не бувало... Дівчинка раптом згадає, що вдома на неї чекають мати, батько і брат. Вони стурбовані і роздратовані, бо вона зникла у таку зливу, коли вони збиралися піти в гості...
ФЕЛІКС: Вона злякається?
ЛЮЧЯ: Ні... Не знаю. Тепер я вже нічого не знаю. Хто вона така? Звідки в неї ті вишні? Можливо, купила чи хтось пригостив?
ФЕЛІКС: Не гарячкуй. Це тільки вишні.
ЛЮЧЯ: Може, вони немиті? Звісно, бо ніхто не продає митих. А ще в них повно пестицидів! А якими руками їх брали? Брудними руками грузина на базарі!
ФЕЛІКС: Бачиш? Злива вже минає. На вулиці з’являються перші перехожі.
ЛЮЧЯ.: Феліксе... Я закохалась.
ФЕЛІКС: Тому ти їдеш?..
ЛЮЧЯ: Ні.
ФЕЛІКС: Хто він?
ЛЮЧЯ: Ти його не знаєш.
ФЕЛІКС: Ти перевтомилась. Я вимкну телевізор.
ЛЮЧЯ: Я теж його не знаю... Вишні. Я хотіла б тільки їсти вишні й більше ні про що не думати.
ФЕЛІКС: Я збігаю до магазину.
ЛЮЧЯ: Ні. Бо зараз ніч і дощ.
ФЕЛІКС: Ти ж хотіла вишень...
ЛЮЧЯ: Я так сказала?.. Якась нісенітниця. Я не люблю вишень. Я просто хочу ні про що не думати, це тому... Він працює на льодовій арені, здає напрокат ковзани. Ми говоримо лише про лід, а наша шкіра торкається лише тоді, коли я плачу йому за годину задоволення покататися перед його очима. Я повертаюсь додому і повторюю собі: нічого від нього не хочу. Я навіть не люблю кататися на ковзанах... Ненавиджу кататися, не відчуваю жодного задоволення, від льоду так холодно... Повертаюся додому, заклякла від холоду, чищу рибу і безперестанку повторюю собі: я нічого не хотітиму від нього. Нічого й не можу хотіти. Чого від нього хочу? Нічого. Лише, щоб він дивився, як я катаюсь на ковзанах. І щоб усміхався кутиками своїх вуст... Мені до вподоби думати, що він чекає на мене. Мені бракує сил на сумніви. Вистачає лише на віру. Часом біля нього сидить дружина, така юна й уже така зморена. Вона приходить, штовхаючи перед собою візочок із малюком. Сидить і дивиться, як ми викарбовуємо на льоду слова... Дивиться, однак не читає... А для чого їй читати? І так усе має. Вона — його жінка. Така юна, а очі — мов вишні. Такі важкі, важкі... Йому потрібна така, як вона. У мене немає права бажати.
ФЕЛІКС: Я встигнув би ще збігати до крамниці...
ЛЮЧЯ: Ти не слухаєш. Ти ніколи не слухаєш мене, ідіоте. Тобі має
