Звільніть золоте лоша. Ковзанка - Лаура Синтія Черняускайте
Лікар поспіхом накидає пальто й виходить. Проходячи повз Пса, плескає його за вухом.
ЛІКАР (до Пса): Злізай геть із дивана! Невихований собака!
Пес зістрибує долі, оббігає навкруги диван, бачить, що Лікар вийшов, знов застрибує на диван.
ПЕС: Нічого собі! Задрипаного дивана шкодує! У вітальні мого господаря ще й не такий стоїть, зі справжньої шкіри, з сальону. Хоч має людина чим пишатися.
Похмурий Чоловік наливає собі коньяку, вмащується поруч зі Псом і задумливо погладжує йому шию.
ЧОЛОВІК: Хороший песик, хороший.
ПЕС (гордовито): Ясно, що хороший.
ЧОЛОВІК: Що сказав? Бровко?.. Так тебе звати?
ПЕС (ображено): Ну ні, ви лишень послухайте! Шановний, поглянь на мене уважніше й поміркуй, чи може пес, що має такий респектабельний вигляд, називатися Бровком? Що? То ось, я... гм... (Міркує, закотивши очі вгору.) Боніфацій. Як і мій предок шляхетної крові, земля йому пухом, його величність різеншнауцер Боніфацій перший.
ЧОЛОВІК (недбало): Вибачте, дійсно, я це белькнув, добре вас не роздивившись... Урешті, яка різниця. Боніфацій, то Боніфацій. Однак, на мою думку, для собаки таке ім’я занадто довге.
ПЕС (ластиться): Ви можете кликати: Боні, Боні, Боні!
ЧОЛОВІК: Дякую. Не думаю, що прийдеться.
ПЕС: Шановний, ви — невиправний песиміст. Хоча, з біди... Я погодився би брати вас за господаря.
ЧОЛОВІК (здивовано): А цього я не побажав би й ворогу.
ПЕС. Маєте ворогів?
ЧОЛОВІК (хмурнішає): Як це сказати б. Якщо минуле можна назвати ворогом... Сьогодні трапилася дивна річ. На вокзалі сіло біля мене дівча, зовсім ще дитина, а вже з животом. Воно говорило такі речі... Таке ми промовляємо лише пошепки і зрідка. Я бачив це дитя вперше в житті, а воно поводилося так, наче ми були давні знайомі. Це мене несамовито налякало. Дівчина все говорила, говорила про події, що трапилися колись давним-давно. Вона витягувала з моєї голови думки, яких ніхто, окрім мене, не міг знати... І тоді трапилося чудо...
Позаду дивана, за спиною Похмурого Чоловіка з’являється Дівча й затуляє йому долонями очі. Світло на сцені згасає, їх освітлює лише промінь прожектора.
ЧОЛОВІК: Які ніжні, знайомі руки... Елено? Це ти?
ДІВЧА: Тсс, сиди спокійно. Тобі не можна мене бачити.
ЧОЛОВІК: Елено, де ти пропадала стільки років?
ДІВЧА: Літала, літала, літала... Я облетіла весь світ, бачила багато міст, людей, щасливих і нещасних... Інколи прилітала тебе провідати, надіялася змити втому в потоках твоїх думок... Утім твої думки такі чорні, коханий. Вони чорні й незрячі, мов ті паровози, запах яких ти так жадібно втягуєш у себе. Тобі не вдасться знайти мене на вокзалах. Можливо, на одному з них залишилося моє тіло, але чим тепер стало це тіло? Те саме тіло, яким зачарований ти надовго осліп. А пам’ятаєш, як солодко було колись заблукати в оманній імлі пристрасті?
ЧОЛОВІК: Так. Так, Елено.
ДІВЧА: Чи уявляєш мене інакшою?
ЧОЛОВІК: Ні.
ДІВЧА: Проте зараз я інакша.
ЧОЛОВІК: Це неможливо. Ти не змінилася. Ти — мій янгол, моя муза і моє очікування.
ДІВЧА: Чого чекаєш?
ЧОЛОВІК: Тебе.
ДІВЧА: Але я так часто прилітаю тебе відвідати. Ти сидиш у затемненій квартирі й не впускаєш жодної світлої думки. Я наближаюсь до тебе близько-близько, дихаю прямо на твоє заклякле серце, освітлюю кожну щілину твого єства, пещу, розмовляю з тобою, однак ти нічого не чуєш... Ти заблукав у темряві своїх думок, коханий. Вона темніша навіть за оселю, в якій ти щодня у пітьмі шукаєш на дотик ліжка.
ЧОЛОВІК: Електрику відімкнули, Елено. Я живу, мов пес.
ДІВЧА: Про це я і хочу спитати: куди зникло світло, коханий?
ЧОЛОВІК: Не свари мене, Елено. Хоч ти не свари. Коли ти зникла, моє життя розсипалося на дрізки. Я був неготовий до такої втрати. Ти маєш рацію, пристрасть мене виснажила, я став уразливим. Я розсипався, мов іграшкова машинка, а деталей досі не можу зібрати до купи. Головні з них десь загубилися. Елено, мені подобається вважати, що це ти їх забрала з собою.
ДІВЧА: Не хвилюйся, тепер я тут. І ти такий, як був колись...
ЧОЛОВІК: Дозволь поглянути на тебе.
ДІВЧА: Очима ти мене не побачиш.
ЧОЛОВІК: Чому?
ДІВЧА: Надто рано.
ЧОЛОВІК: Але де мені шукати тебе, Елено? Де ти буваєш? Хто не дає мені обернутися?
ДІВЧА: Надто рано, надто рано, коханий. Тобі випало на долю довге життя й інші люди. Не гай часу, не хворій минулим. Заповни рухом свої думки. Нехай вони котяться хвилями, немов океан. Десь там буду і я, але легенька, як тінь, мов невагоме передчуття минулого. Такою мене запам’ятай, коханий.
Лунає дзвінок у двері.
ДІВЧА: Прощавай, тебе кличе життя.
ЧОЛОВІК: Елено, побудь іще.
ДІВЧА: Прощавай, прощавай.
Знов запалюється світло. З’являється Гарна Пані.
ДІВЧА: Добре, що ви повернулися, ми на вас чекали. Сідайте, доктор зараз надійде.
ПАНІ: Знаєте що, цього разу я здебільшого до вас... А хто це такий? (Недовірливо зиркає на Чоловіка.)
ДІВЧА: A, це ж брат доктора, він свій. Ви кажіть, кажіть.
ПАНІ: Як я розумію, ви у скруті. Скільки часу ще залишилось?..
ДІВЧА (кладе руки на живіт): Це станеться дуже скоро.
ПАНІ: Знаєте, коли я вас побачила — раптом подумала... Це був би ідеальний вихід для всіх... Ви шукаєте, де переночувати? Отож ходімо до мене. Та й узагалі, живіть у мене, скільки ваше серце побажає, а до пологів, то зовсім без жодних розмов, без ніяких... Я знайду найліпшу приватну клініку, не пошкодую грошей, щоб під час пологів про вас дбали найліпші спеціалісти. Дитинко, ви мені просто як з неба зійшли. Я все віддам, нічого не пошкодую, любитиму, як власну доньку... А коли народиться малюк, я піклуватимуся про нього ще дужче, розумієте? Віддайте його мені... Ви сама подумайте, вам іще зарано виховувати дітей. У вас попереду ціле життя, різне там кохання, навчання — усе ще попереду. Ваша сім’я, як я зрозуміла, не задоволена таким... станом речей, чи не так? Можливо, у вас узагалі її нема? В іншому випадку ви не просили б допомоги в чужих людей. Я не лізтиму вам у душу, але тільки прошу все зважити, спокійно подумати й усвідомити, що дитинці буде однозначно ліпше в мене.
ДІВЧА: Це не дитинка, а золоте лоша, і я не можу його вам віддати. Воно не належить мені.
ПАНІ: Лоша?.. Золоте?.. Зовсім розум затьмарився бідолашній... Це від нервового напруження...
Похмурий Чоловік виринає з глибоких роздумів. На
