Друзі за листуванням - Оксана Лущевська
РОЗДІЛ 8. На розі П’ятої Авеню
Велика зала, де учасників вітали керівники програми юнацького обміну, була завішана різноманітними кольоровими плакатами. У ній купчилися діти з різних країн. Ксеня, Ліза, та Іван трималися поблизу Лукаша та Дарини. А от Тоня з Толею вже пробивалися в перші ряди, де роздавали вечерю. Невдовзі вони приєдналися до своїх - кожен із запашним пакунком у руках.
- Хе-хе! Хто не встиг, - підколював скромніших товаришів Толя, - той може запізнитися!
- Т-с-с-с-с-с, Толю, так не ввічливо! - намагалась зупинити брата Тоня, але вже й сама тягнула з пакунка шматок смаженої картоплі.
Трійка менш нахабних з осудом та трохи заздрісно дивилися на брата з сестрою, ковтаючи слину. Нарешті й вони дочекалися своєї черги та, отримавши пакунки із соковитим гамбургером та хрумкою картоплею, примостилися на стільчиках, утворивши невеличке коло. Поруч сиділа така ж несмілива група дітлахів з Англії.
По вечері головний представник програми взяв мікрофон і став посеред зали.
- Усі ми тут, - розпочав він, - зібралися для того, аби дізнатися більше не тільки про інших, але й про себе. Програма культурного обміну -це насамперед досвід спілкування, зміцнення характеру, обмін не тільки культурними цінностями, але й духовними...
Чоловік говорив швидко й натхненно. Далі вийшов наступний і запропонував для розрядки зіграти в гру.
- Руки - широко, ноги - зігнуті, - почала давати вказівки Дарина своїй групі, але враз змовкла, озираючись на всі боки. Потім перевела занепокоєний погляд на дітей і спитала:
- Ви бачили Толю і Тоню?
Діти оглянулися.
- Вони ж щойно були тут! - втрутився Лукаш.
- Були та зникли! - різко відповіла Дарина. - Ще тільки цього нам бракувало! Марш усі за мною! Не відходити ні на крок! Але уважно, щоб керівництво нас не помітило.
Вона обережно пішла поміж гравців, удаючи, що й сама активно бере участь у запропонованій забаві. Добре, що гра була помірно рухлива, а то б номер із виходом з зали не вдався.
За кілька хвилин Дарина, Лукаш, Ксеня, Ліза та Іван оглянули кімнати - близнюків не було. Спустилися в лоббі. Виявилося, що швейцар бачив, як Толя з Тонею вийшли з готелю.
- Ото халепа! - стисла кулаки вожата. -Вони здуріли чи що? За них відповідаєш головою, а вони... Ділимося на дві команди. Далеко вони піти не могли. Я, Ліза і Ксеня йдемо цим боком П’ятої Авеню, а Лукаш з Іваном - іншим. Зустрічаємося за квартал, на наступному перехресті.
- Може, краще поліцію викликати? - схвильовано запропонував Лукаш.
- Слушно! - Дарина кивнула. - Якщо не знайдемо за кілька хвилин, то викличемо. Добре, хоч не стемніло ще. Лиш сутеніє...
Ксеня і Ліза поспішали за Дариною, котра роззиралася на всі боки та час від часу сповіщала по рації Лукашу те саме: “У мене нічого”. Дівчатка хвилювалися за Толю і Тоню не менше за старших: лише одна ця авеню видавалася такою великою, що на ній можна було загубитися назавжди. А що вже й казати про інші вулички та відгалуження?
Вони пробігали повз ресторанчики, кав’ярні, книжкові крамниці.
Куди не глянь - усе чуже. Місто вабило, але водночас і відштовхувало.
Жовті таксі підбирали людей, де тим хотілося. Світлофори змінювали кольори, але пішоходи йшли, не зважаючи ні на них, ні на дорожній рух.
Стояв неймовірний гул від транспорту; люди штовхалися, поспішали. Жодних правил!
- Ой, - здивовано зойкнула Ліза, бо назустріч їм ішов справжнісінький банан.
- Нове морозиво! Дивовижний смак! - викрикував чоловік у яскравому костюмі.
- Може, сфоткаємося з ним? - Ліза уповільнила крок.
- За мною! - скомандувала Дарина. - Ще тільки вас залишилося загубити і буде нам “до побачення, Америко”!
Ліза зніяковіла й заховала фотокамеру.
- Перший-перший! Є об’єкт! - з помітним полегшенням донісся голос із рації.
- Ой, - аж втерла чоло Дарина. - Де?
- На розі П’ятої Авеню і...
- Я вже бачу - біжимо!
А Тоня з Толею і не хвилювалися. Хто б міг подумати, що їхню відсутність помітять одразу ж?! Вони стояли біля входу до Центрального Парку й фотографували білок. Як тільки Тоня побачила, що до них, вимахуючи руками, наближається розлючена Дарина з дівчатами, то щосили штурхонула Толю.
- Усе, попали! Я тобі казала, що нам добряче перепаде за таке! - зашипіла вона злюще. -Ще й додому відішлють першим рейсом, от побачиш!
- Можна подумати, я тебе силоміць витягував з готелю. Сиділа б собі там з усіма, - від-гавкувався Толя.
Дарина вже стояла - руки в боки, пильно вдивляючись їм у вічі.
- У вас совість є? - спитала, намагаючись триматися спокійно.
- Он, вже поліція за вами їде! - додав Лукаш. Вони з Іваном щойно приєднались.
І тут Тоня голосно, аж захлинаючись, розплакалася:
- Не віддавайте нас їм, будь ласочка! І додому нас не відсилайте!
Толя мовчав, переступаючи з ноги на ногу. Його щоки пашіли.
- Ми більше так не будемо! Ми тільки хотіли білочок сфотографувати. Ми думали, що обернемось, поки ви там у гру бавитесь, і швиденько повернемося, ніби й нікуди не ходили.
- Саме так, - тихесенько додав Толя.
Перехожі оглядалися на мальовничу групку: заплакана дівчинка, переляканий хлопчик, знервовані дорослі...
- Годі! - не витримала Дарина. - Швидко назад до готелю! Зараз там здіймуть бучу, і ми всі отримаємо по повній. А ви, - вона повернулася до винуватців, - ні погляду, ні слова, ні кроку без мого дозволу!
- Оце тобі й Нью-Йорк! - ні сіло ні впало втулила Ліза.
На щастя, обійшлося - ніхто не помітив відсутності української групи. Притихлі, вони чемно досиділи до закінчення вечора та нарешті отримали свої призначення до таборів: Іван та Ліза в супроводі Лукаша їхали до Флориди; Тоня з Толею та ще кількома дітьми прямували разом із Майком у Техас; а Ксеня з Дариною, як і планувалось, до Північної Кароліни. Розійшлися по кімнатах. Цей довжелезний та переповнений подіями день таки скінчився.
- І жодних пригод без відома наставників! - укотре наголосила помітно втомлена Дарина. - Усім, крім Ксені, щасливої подальшої подорожі! Бажаю чудово провести час і набрати побільше вражень! Зустрінемося за три тижні. А зараз - добраніч!
Ксеня ніяк не могла заснути. Чи то через
