Друзі за листуванням - Оксана Лущевська
- Ага... - таки перебив сестру Толя. - Франція - це супер! Наша мама - історик. І ми теж любимо французьку історію. Королі, королеви, принци, принцеси, графи... Захват! Мама працює над дисертацією, а ми всі їй допомагаємо! Правда, Тонько? - і легенько штовхнув сестру у бік. - Навіть у великому лицарському кінному турнірі участь брали, аби підійти до історії ближче. Щоправда, лише спостерігали...
- Зрозуміло! - засміялася Дарина й повернулася до Ксені. - Розкажи тепер ти про себе!
Ксеня почувалася ніяково. Вона ні іноземних мов, крім англійської, не знала, ні до інших країн, як Толя і Тоня, не їздила, і в серйозній олімпіаді тільки оце раз і взяла участь. Як представитись? Що сказати?
- Ну... - зацікавлено подивилася на неї вожата.
- Я Ксеня Іваненко... - дівчинка зашаріла-ся. - 3 маленького містечка такої-то області...
Хтось з дітей пирхнув.
- Ти, напевне, у школі гарно навчаєшся? -Дарина хотіла підтримати Ксеню.
- Ні, тобто так... моя тітонька - вчителька англійської мови. І я змалку займаюся в неї.
- От молодчина! - вожата перевела погляд на дітей. - Чуєте, оголошують нашу посадку?
Ксені випало сісти з руденькою Лізою біля вікна. Екіпаж привітав пасажирів на борту літака.
- Почалося! - тихо сказала Ліза. - Я так боюся літаків! Знаєш, мені постійно недобре: голова крутиться, вуха закладає, в очах сильно паморочиться... А тобі?
- А мені нічого, нормально! - відповіла Ксеня, хоча сама ще не знала.
Літак зрушив, Ліза зойкнула, голосно вдих-нула-втягнула повітря й схопилася міцно за сусідчину руку.
- Нічого собі! - голова на якусь хвилину пішла обертом, тож Ксеня міцно замружила очі, а коли розплющила, не повірила побаченому: літак летів поміж пухких білих хмар, а збоку -хоч рукою тягнися - велике сонце.
- Минулося! - Ліза відпустила руку Ксені.
- Дивись, яка краса! - показала дівчинка на хмари.
- Е-е-е, нічого особливого! - і почала щось шукати по кишенях. - Хочеш гумку? Кажуть, допомагає від хитавиці.
- Ні... - тихо шепнула Ксеня.
- Ти що, вперше подорожуєш літаком?
- Так...
- Тоді з тобою все ясно! - Ліза заговорила досвідченим тоном. - Я теж уперше з відкритим ротом летіла, а зараз... Утомлюють ці хмарні краєвиди. От побачиш! Це зараз тобі подобається!
- Можливо... - кивнула Ксеня.
Вона дивилася крізь віконечко. Хмари були такими різними: ось кінь проскакав; ось лебідь проплив; а далі - зграя антилоп; за ними - ведмідь почалапав.
У літаку пожвавішало. Стюардеси почали розносити напої. Звідусіль лунали різні мови. Гуділо, мов у вулику.
- Дівчатка, візьміть собі соку! - підійшла до них Дарина. - Бо їсти будемо тільки через години три, а то й чотири!
- Добре! - погодилася Ксеня й замовила помаранчевий сік. Ліза зробила те саме. Сиділи мовчки. Розмова між дівчатками чомусь не клеїлася: чи то Ксеня надто хвилювалася, чи Ліза погано себе почувала. Натомість Тоня, Толя й Іван, які сиділи через прохід, голосно вели дискусію, де краще: в Україні, Франції чи Америці.
“Побачимо...”, - казала сама собі Ксеня, слухаючи їх, але в розмову не втручалася.
РОЗДІЛ 6. За мною!
Літак наближався до Амстердама. Відстань між небом і землею видавалася незначною: було видно червоні дахи, різнокольорові будиночки й навіть відомі на весь світ тюльпанові клумби.
- Дарино, - вигукнув Толя, - а до Амстердама нас пустять?
- Ні, на жаль! Милуйтеся зараз!
- А чого? - занудила Тоня. - Ми ж так хочемо!
- Тоню, ти ж не вперше їздиш закордон. Мала б знати: для в’їзду до більшості країн потрібно мати візу. А в нас віза тільки до США...
- Шкода! - скривився незадоволено Толя.
Літак почав опускатися. Можна було розгледіти кожну дамбу.
- Класно? - Ліза нарешті відкрила рота.
- Авжеж! - радісно повернулася до неї Ксеня.
- А ми з батьками туди опісля поїдемо! -хизуючись, втулив Толя.
- Ага! Ми теж! - вискочило саме по собі в Ксені. Ліза хмикнула, але нічого не сказала. Ксеня й не хотіла обманювати, але чому так сталося, пояснити не могла. Певно, краса міста таки надто вразила її.
Літак нарешті сів. Ліза знову зойкнула й ухопилася за Ксеню.
У розкішному амстердамському аеровокзалі Дарина взялася перевіряти квитки щасливої п’ятірки. Діти ж тим часом оглядалися довкола. З усіх сторін поспішали люди, тягнучи різноманітні валізи. Хтось ніс подарунки, хтось стояв, чекаючи... Натовп зливався в галасливому шумі.
- Ворота “Б”! - оголосила Дарина. - За мною! Швидко, у нас небагато часу!
Вона, знаючи аеровокзал як свої п’ять пальців, заскочила на швидкісну доріжку. Діти стежили за кожним її рухом - боялись загубитися. Перед очима миготіли різноманітні крамнички з голландськими сувенірами.
- Ото б мамі тюльпанів! - обізвалася Тоня.
- По дорозі додому! - Дарина обернулась до них. - Обіцяю! Ось, - вона вказала, - ми на місці.
- Ці всі люди з нами? - Іван уважно оглянув натовп. - Невже літак вмістить нас усіх?
- Це трансатлантичний політ, Іване! - посміхнулась Дарина. - Величезний “Боїнг”, місця вистачить усім.
“Хоч би сісти не поруч із Лізою”, - думала Ксеня. На щастя, усі мали сидіти в одному ряду. Дарина сіла посередині, що полегшувало ситуацію між дітьми, котрі почувалися дещо скуто.
- Діставайте книжки, плеєри, - сказала куратор, - а захочете, то спіть. Шлях довгий, але будуть кіно показувати.
- А їсти? - озвався Толя.
- Скоро!
Ксеня занурилася в читання. Толя, Тоня, й Іван знову взялися за гучну дискусію, а Ліза, котра все ж сіла біля Ксені, гучно чмакала жуйкою.
Невдовзі подали обід. Уважні стюардеси ставили те саме запитання кожному пасажирові: “Курку чи рибу?”.
- Мені б і те, і те! - голодними очима Толя спостерігав за наближенням жаданого обіду.
Але Дарина замовила всім курку, щоб не створювати непотрібної метушні. Вона сумнівалася, що діти одразу ж упораються з правильною відповіддю. Усе ж літак американський, а отже, мовна практика розпочалася!
По обіді розморені й утомлені довгим перельотом діти поснули.
- Будете чай? - спитала усміхнена стюардеса.
- Ми що, вже прилетіли? - сонно буркнув Іван.
- Майже!
- Оце то так! - Толя почав тормосити Тоню. Прокинулися і Ліза, і Ксеня.
- Прилетіли,
