Друзі за листуванням - Оксана Лущевська
- Ось, ми й до самісінької середини річки дійшли! Удень тут на вітрильних човнах катаються. Ти вже пробувала?
-Ні!
- Сходи обов’язково!
Вони сіли на дерев’яні дошки й опустили ноги у воду.
- Що ти робиш - тобі ж не можна?
- То ж не гіпс, - засміявся хлопчик, - а просто пов’язка!
- А-а-а... - зашарілася Ксеня.
Ерік розповів, що живе в місті Нью-Берн, за годину їзди від табору; родом він із Польщі: його дідусь та бабуся емігрували багато років тому.
- Ну, а ти? Розкажи мені про себе...
І Ксеня розказала, як потрапила до Америки, згадала про своє містечко, про шкода, про батьків, за якими вже даже сумує, про друзів, які б теж страшенно хотіли бути тут з нею, у таборі. Поки говорила, помітила, що вода неподалік гучно хлюпнула.
- Змії? - злякалася Ксеня, коли вже біля ноги шубовснуло.
- Смішна ж ти, - Ерік вказав на щось рукою, - дивися туди, то летючі риби!
- Летючі риби? У них є крила?
- Ні, але вони аж вистрибують із води, ну майже як Лолі на дискотеці... - і вони зайшлися гучним сміхом. А коли замовкли, Ксеня перевела погляд на небо. Уже темніло, і зорі то тут, то там з’являлися поміж вечірніх хмар.
- Зірки тут, мов на американському прапорі, - в рядок! - сказала дівчинка.
- Порахуємо, а що, коли їх п’ятдесят? - пожартував Ерік.
Але Ксеня таки заходилася рахувати...
Гудок цього разу сповіщав про закінчення танців. Ксеня з Еріком помалу пішли до автобусів, де галасливі діти прощалися один з одним: табір “Далекоморський” проводжав табір “Чайка”, сподіваючись на швидку зустріч.
- Ну що, до салюту? - мовив Ерік, прощаючись із Ксенею.
- До якого?
- Тут незабаром буде “Інтернаціональний день”, а в честь нього - салют!
- А це скоро?
- За тиждень!
Водій гукнув хлопчика й закрив за ним двері жовтого автобуса. За мить Лолі підхопила Ксеню під руку й заторохкотіла, переказуючи, як гарно вони натанцювалися всім загоном.
РОЗДІЛ 12. Захоплення
Ксеня завжди прокидалася рано і їй доводилося нишком лежати в ліжку, аби не побудити дівчат. У ті хвилини дуже відчувався сум за батьками. Вона вертілася, відганяючи меланхолійний настрій, та безуспішно. Порятунком від нудьги ставав табірний гудок, який щоранку оголошував підйом. По ньому здіймалися галас і метушня: хтось робив зарядку, хтось ще ніжився в ліжку до останньої хвилини, але ванна кімната потрібна була всім!
Наступний гудок скликав на сніданок, однак перед тим усі загони та персонал працівників збиралися біля їдальні для ранкового підняття прапора.
У таборі вже багато років існувала традиція: зранку підіймали прапор, увечері згортали. Церемонія супроводжувалася тишею, а розгорнутий прапор - оплесками. Звісно ж, дітей багато, тож не кожному випадала така честь, однак Ксені таки пощастило. І ось вона стоїть посеред галявини, розв’язуючи великий морський вузол. Не так уже й легко його розв’язати! Силу потрібно мати добрячу! Ксені вийшов допомагати Роман - старший на палубі-крамниці. Удвох вони впоралися доволі швидко, і ось уже прапор майоріє в повітрі, і загін “Білокрилих” плескає тому, як ніколи. А далі привітно відчинилися двері їдальні, і натовп ринув на свої місця. Грала бадьора музика, підіймаючи і настрій, і апетит.
На сніданок завжди подавали безліч наїдків: пластівці, молоко, яєчня, смажені ковбаски, грінки з корицею, невеликі деруни зі сметаною та різноманітні фрукти. Наїдайся досхочу! Тож дівчатка й намагалися підживитись, бо попереду на них завжди чекав активний день: табір пропонував різноманітні види спорту, мистецтва та реалізації вільного часу в неповторні незабутні миті.
Ксеня і Лолі вже побували в Каюті Ремесел, що знаходилася неподалік пірсу. Там вони наробили дивних блискучих кульок, схожих на дзеркальні. Те видалося їм трохи нуднуватим, і вони вирішили проводити дні активніше. Тому після сніданку вони попрямували до зеленого викошеного поля для гольфу, де їх зустріла інструктор, яка відразу ж узялася за ключку.
- Для цієї гри потрібно кілька речей, - розпочала пояснення дівчина, - м’яч, лунка, ключка й поле. Гра залежить, як то кажуть, від “кола гольфу”.
- Як це? - повертіла, приміряючись, ключкою Лолі.
- Ось підготовлена зона, - показала інструктор, - називається вона майданчик “Ті”, а вам потрібно надіслати м’яч до іншої підготовленої зони, он там...
- То це дурничка!
- Ну, не скажіть... А взагалі, дотримуйтеся трьох основних правил: грай на полі, яким воно є, грай м’ячем так, як він ліг, а якщо неможливо ні те, ні інше, то дій справедливо. Ну добре, давайте практикуватись, а я буду підказувати в процесі.
Лолі замахнулася ключкою, і м’ячик аж засвистів у повітрі. Вона замружила очі, а коли відкрила, то побачила, що м’яч залетів далеко за поле, і якась дівчинка вже бігла, щось викрикуючи.
- Я не хотіла! - потім довго вибачалася Лолі, дізнавшись, що вона одним м’ячем встигла зруйнувати невеликі споруди із камінців, що їх довго і старанно будували навпроти.
- Ні, це не моя гра! - дійшла висновку Ксеня.
- І не моя! Махнемо до коней?
Конюшні знаходилися недалеко. Ото краса! Кілька спеціально розбитих майданчиків для проїзду й такі ж акуратні доріжки.
Коні ж видалися досить різними. Були серед них і білі, і сірі, і темні рисаки, а то й зовсім дивні - коричневі й дужі; не тонконогі та граційні, а міцні та надійні, з довгими ослячими вухами.
- Це мули! Вони витриваліші за коней, але й повільніші. їх вивели спеціально для перевезення вантажів. І вони походять від віслюків. А ти що, ніколи на таких не їздила? - торохтіла здивовано Лолі.
-Ні!
- А чому? Ми ось минулого року спускалися в низовину гір Аппалачі саме на таких...
- Я ж ніколи не була там, Лолі!
- Та я знаю! А що, в Україні немає
