Друзі за листуванням - Оксана Лущевська
Однією валізою, звісно ж, не обійшлося. Довелось брати ще й великий спортивний наплічник, куди напхалося безліч потрібних речей: словник, нотатник, ручка, книжка з улюбленими казками народів світу...
Квитки були куплені. Вилітати планувалося двадцятого травня. Оцінки за чверть і за рік отримала раніше за всіх, здаючи контрольні заздалегідь. Залишилося тільки з друзями попрощатися.
Геник, Васько й Оленка чекали Ксеню після уроків на розі піцерії.
Дівчинка вискочила з татового авта й кинулася до друзів.
- Сумуватимеш? - уже сидячи за столом і потягуючи томатний сік через соломинку, запитав Геник.
- За ким - за тобою? - пирхнула Ксеня.
- Ні! - буркнув хлопчик. - За нами - твоїми найкращими друзями!
- Наївний ти, Генику, - встряв у розмову Василько. - Вона собі таких друзів там знайде, чи то пак вони її, що нам і не снилося.
- Не погоджуся, - втрутилась Оленка, -друзі - то назавжди!
- Підтримую! - усміхаючись, додала Ксеня. - Ви мої найкращі, найдорожчі, хоча, - вона хитро глянула на Геника, - хтозна, хтозна?
- А ти присягни, що про нас не забудеш! -знову почав Васько.
- Ну хіба ви мене не знаєте?
- Ну-ну! - дружньо підтримала Оленка подругу.
На стіл подали запашну піду. Це змусило швидко перервати розмову - узялися до піци.
А за потрійною порцією морозива й зовсім вмов-кли, насолоджуючись смакотою.
Нарешті посиденьки скінчилися, і Ксеня нагадала друзям, що вирушає до столиці о шостій ранку.
- Я прийду попрощатися! - виголосив Васько.
- І я! - додав Геник швидко.
- О, які ви, хлопці, - плеснула по столі Оленка, - тоді я прийду найперша!
І от, сказавши друзям останнє “до побачення”, Ксеня вирушила в далеку подорож.
РОЗДІЛ 5. Неочікувана пригода наплічника
В аеропорту дівчинка відразу ж зустріла групу, з котрою летітиме до Нью-Йорка. Куратором виявилася Дарина Косар, струнка, симпатична, з довгим капітановим волоссям і синіми великими очима. Вона привітно усміхнулася Ксені і вручила таку ж футболку, як і в кожного, хто брав участь у програмі.
- Тепер ви як курчатка! Однаковісінькі! А отже, я вас усіх бачитиму та за всіма припильную!
Даринка (так Ксеня вирішила називати про себе куратора) мала славу однієї з найдосвідче-ніших супроводжуючих. З нею було легко й безпечно. Вона і з батьками встигала переговорити та заспокоїти, і з дітьми час до часу перекидалася слівцем та підбадьорювала схвильованих. І водночас нікого особливо не виділяла, але ніким й не нехтувала. Ксеня захоплено спостерігала, як вправно Даринка проводила збори та орієнтацію:
- Усі зібралися вчасно. Дякую вам! Бо вже за півгодини вирушаємо до літака на Амстердам. Там матимемо пересадку на інший літак, уже до Нью-Йорка. У Нью-Йорку нас зустріне група інтернаціональних досвідчених кураторів. Заночуємо в готелі. А наступного дня діти познайомляться зі своїми керівниками та помандрують далі, до таборів, куди їх призначили.
- А ви куди помандруєте? - запитав хтось із батьків.
- Я - до Північної Кароліни, - відповіла куратор. - Та ви не хвилюйтесь! У нас усі керівники досвідчені та надійні. Усе буде добре! Це не перша та, сподіваюся, не остання наша подорож! А кілька тижнів пролетять так, що й не помітите. Ми будемо обов’язково телефонувати.
Батьки з розумінням кивали, але хвилювання вже огортало їх, наче море. Та й, по правді, дітей також. Тільки Ксеня тихенько раділа: “Ура! Даринка поїде зі мною до самого табору! Може, навіть потоваришувати вдасться?!” Хоча, звісно, на душі ставало трохи млосно, коли вона озиралася на батьків.
- Час проходити митницю! - скомандувала Дарина.
Діти кинулася хто до тата, хто до мами, а хто обіймав обох одразу.
Одні сміялися, інші кривилися, ніби скуштували кислиць, а ще інші вже й плакали. Однак від подорожі ніхто не відмовився, і вже за кілька хвилин їхня група прямувала на реєстрацію.
Пригоди розпочалися просто відразу. Ксеня, хоч і читала всі вказівки уважно, однак укинула до наплічника кілька шпильок для хвилястого волосся. І щойно вона віддала ручну поклажу на перевірку, відразу ж ненавмисна таємниця відкрилася.
- Ой! Забула! Що ж тепер? - вона перевела наляканий погляд на Дарину. Та спокійно звернулася до митників:
- Ви ж розумієте, дитина вперше їде так далеко. Без батьків. Хвилювалася, напевне, коли збиралась. Так, Ксеню? - Дівчинка швидко-швидко закивала. Вона ледь не плакала: невже її зараз через таку дурницю повернуть назад?!
- Та не тремти так, мала, - зронив працівник аеропорту. - Але шпильки ми все ж вилучимо. Правила такі. Ну що в нас там знову?! -і повернувся вже до наступного порушника. Хлопчик з їхньої групи поклав до наплічника декілька прозорих скелець. - А вам, пані куратор, я б радив відповідальніше ставитися до своїх обов’язків. У вас що не дитина, то пригода.
Даринка змовчала на ці дошкульні слова та швиденько забрала свою групу подалі від людських потоків.
- Ех, ви, говорили вам, читайте й дотримуйтеся інструкцій. Не можу ж я всі ваші речі перевіряти. Та й не думаю, що ви б захотіли такого мого втручання, - звернулася вона до групи. - Ну що ж, знатимете на майбутнє. А зараз давайте нарешті перезнайомимось! Маємо ще кілька хвилин до посадки, саме час. Бо в Нью-Йорку пороз’їжджаєтесь, а як зустрінетеся, то краще відразу враженнями ділитися, а не знайомитися!
- Я перша скажу! - виступила руденька, схожа на лисичку, дівчинка. - Мене звати Ліза. Я з Черкас. Навчаюся в найкращій гімназії міста. Говорю не тільки англійською, але й німецькою...
- Молодець! - кивнула Дарина.
- Я - Іван Шульга, з Білої Церкви, - зголосився наступним смаглявий хлопчик (саме той, хто скельця до наплічника поклав. І навіщо вони йому взагалі здалися?). - Змалку беру участь у різних конкурсах й олімпіадах і завжди мені щастить! - пихато задер носа.
- Тільки щось на митниці тобі не дуже пощастило, - втрутився високий повненький хлопчик. - Я - Толя! А це, - він потягнув за руку дівчинку, дуже схожу на нього, - моя сестра Тоня!
- Я й сама про себе сказати можу, - обурилася Тоня. - А ти завжди...
- Ну то кажи ти! Яка різниця? Ще встигнеш наговоритись! - і Толя замовк. А Тоня не знітилась, а поважно почала:
- Ми - зі столиці. Досвідчені
