Друзі за листуванням - Оксана Лущевська
РОЗДІЛ 4. Підготовка
Тепер валіза стояла в кімнаті, чекаючи свого часу. А невдовзі Ксеня отримала й пакунок з усіма документами.
Згодом призначили необхідні зустрічі, а також повідомили місце, час і назву табору. Групу дітей до Сполучених Штатів супроводжуватиме досвідчений куратор, а там їх уже зустрінуть керівники програми, які й опікуватимуться юними мандрівниками.
- То куди ти їдеш? В Америку? Північну чи Південну? А куди саме? Континент же великий... - усе допитувався Геник, слухаючи розповідь про майбутню поїздку.
- Не докучай людині! - не витримала Оленка. - Іди он на карті пошукай. Може, знайдеш знайомі назви. Іди, іди! Хоч користь якась буде, бо вже так на географії плаваєш...
- Яка ж ти розумна, Оленко! - скипів Геник. - А я думаю, у кого мені поради спитати?! А про тебе й забув! - І знову до Ксені звернувся: - Серйозно питаю. Куди саме поїдеш? А й справді - покажи на карті! Часом й Оленка може щось гідне запропонувати... Куди руки тягнеш?! - хмикнув, відвертаючись від уже занесеної до чуба Оленчиної долоні.
- Ага... Північна Кароліна... У Північній таки Америці... Цікаво-цікаво, що ж іще там таке північне знайдеться. Може Північне Сяйво?
- І північні олені, - вирішив і свої п’ять копійок вставити Васько. - А поруч Південна Кароліна. Ця вже мусить бути в Південній Америці. А ще далі Західна Кароліна, але вже в Західній Америці, і так далі. У кожної Америки має бути своя Кароліна!
Але бурхливо-жартівливе обговорення голосно обірвав дзвінок на наступний урок.
Перемога на олімпіаді, а скоріше, майбутня мандрівка до Америки зробили Ксеню знаменитою на всю школу. Її почали зупиняти в шкільних коридорах учні інших класів, які до того, може, й імені її не знали. Одного разу навіть запросили на вечірку до старших класів. Увага дівчинці лестила, але не більше. “Це їм здається, що попереду в мене суцільні розваги: Нью-Йорк, Діснейленд, американські гірки й подібне. А мені ж там частину літа провести, тоді як я нічого про життя в Америці доладу й не знаю. Не хотілось би зганьбитися”.
І старанно взялася за підготовку. Знайомих, які побували в США, ні в неї, ні в її батьків не було. І тому Ксеня звернулася до перевіреного методу - книг. Але що шукати? На очі траплялися переважно підручники з англійської мови...
- Іване Сергійовичу, - звернулася до бібліотекаря. - Ви не могли б мені допомогти? Я влітку їду до Сполучених Штатів Америки, у дитячий табір...
- Знаю-знаю. Чув про нашу знаменитість.
Ксеня зашарілася від таких слів, але продовжила:
- Так ось, я туди їду, але ж ніколи там ще не була! Тому навіть не знаю, як себе правильно поводити. Хотілося б дізнатися про країну більше. Фільми американські дивлюся, але ж у житті, певно, не все так, як у кіно? Та й не хочеться виглядати бовдуром - приїхати в країну й навіть не поцікавитися перед тим, як там люди живуть. Ви ж розумієте, про що я?
- Гадаю, розумію... - замислився чоловік. -Знаєш, що? Візьми для початку книжку про міжкультурне спілкування. Вона для таких, як ти, мандрівників якраз і писана. Але мусиш читати й конспектувати тут у залі, бо на руки не видаємо, один екземпляр. А я тим часом підберу, що в нас є про Сполучені Штати.
Правила мандрівника були прості та зрозумілі: уважність до співрозмовника, повага до традицій та культурних особливостей, знання свят і пам’ятних дат, певні уявлення про історію та географію країни, в якій ти є гостем. Найбільше Ксені сподобалась ідея привезти з собою невеличкі подарунки, чи то пак, талісмани. Щось таке дуже національне, українське...
Поверталась додому навантажена десятком книг, старанно підібраних для неї Іваном Сергійовичем. Та все роздумувала, які б такі подарунки підібрати, щоб і цікаві, і національні були.
Дівчинка, котру раніше й не заманиш до жодної ятки з українськими сувенірами, тепер тягла туди матусю сама. Вони перебирали, детально розглядали й обмацували то плетений з колосків вінок, то коралі, то вишивані серветки, то розмальовані ложки чи різьблені картинки. Невдовзі валіза наповнилась різноманітними сувенірами. Там були: чудернацькі глиняні півники, барвисті низки намиста, смішні, схожі на мишенят, дерев’яні свистки, рясно заквітчані хустинки, білосніжні, вишиті гладдю рушники та добра пачка листівок з містами, селами, парками, полями, лісами, озерами України.
Ксеня могла говорити про свої знахідки годинами:
- Ну чого нам це раніше не подобалося? Ось, це дерев’яне намисто - сама б носила! А цей глиняний дармовис - трипільський знак сонця! А це, - підіймала вона вишитий рушник, - ти тільки поглянь на візерунки. Це птахи, котрі літають у вищому світі, а це - дерево роду, святе дерево життя, а це....
- Ох, - втручалася Оленка, - гарне то воно гарне, але як же ти повезеш усе? Воно ж тяжке!
- Та довезу вже якось. Так потрібно. І в книжці про те написано, ніби порада така, - почала читати: “Привезіть хоч дріб’язковий, але подарунок”.
- Зрозуміло! - кивала Оленка. - А нам щось привезеш?
- Ага, кокосового горіха! - засміялася Ксеня. - А що ти хочеш?
- Навіть не знаю, треба подумати. Знаєш, що? Привези краще сюрприз! Справжній заокеанський сюрприз! - аж підскочила дівчинка на місці. - І мені, і Ваську, і Генику!
- Тобі привезу, а от Ваську і Генику... я ще поміркую... - хитро примружилася Ксеня.
Зазвичай, коли чогось довго чекаєш, час тягнеться поволі. Щоб забавити себе чимось у вільні години, Ксеня вирішила зробити кілька подарунків власноруч. Колись у журналі з образотворчого мистецтва дівчинка надибала чудову ідею - солом’яних домовиків. Такі пузаті, смішні дядечки: зшиті з рогожі, набиті сіном, замість носа - полотняний ґудзик, замість очей - квасоля. А на голові плетений з трави капелюх. У руки можна додати щось за бажанням: або глечик з глини, або засушеного чорнобривця. Сувенір-сюрприз!
Тож довгі зимові вечори Ксеня проводила, майструючи домовиків. А до весни вже кілька іграшок були готові.
Залишилося тільки імена їм подавати. Для цього Ксеня скористалася словником, де можна було відшукати безліч цікавих імен. До вподоби їй припали Влас і Панас. І от уже
