Друзі за листуванням - Оксана Лущевська
РОЗДІЛ 9. Другий день у країні
Уранці Дарина чекала Ксеню у вестибюлі готелю.
Вона швидко підвелась, як тільки дівчинка вийшла з ліфта, допомогла їй з валізою, перевірила наявність квитків і здала ключ.
Ксеня стояла збентежено, бо Дарина, роблячи все по черзі, не вимовила жодного слова.
- Усе гаразд? - не втрималася дівчинка.
- Ой, та ніби все, - Дарина глянула на годинник, - окрім того, що машина Лукаша поламалася. А він мав відвезти нас до вокзалу. Тепер доведеться своїм ходом, на метро, а часу обмаль. Ось так.
- А що, коли запізнимося?
- Не знаю. Краще поквапитися.
Вони знову, як і ввечері, бігли довжелезною авеню й далі, повз парк. Згодом спустилися до переходу. Дівчинка розгубилася: станція була зовсім не такою гарною та величною, як у Києві; кілька ліній метро перетинались і розходились у різних напрямках; потоки людей змішувалися та знову розділялися - кожен до свого потяга. Дарина міцно схопила свою валізу та стисла Ксенину руку. Наплічник відтягував плечі, а валіза торохкотіла позаду.
- Тримайся за мене й не бійся! Нам потрібна зелена лінія. А ось і потяг! Давай! - і Дарина потягла дівчинку за собою, бо люд таки тіснив з усіх боків.
- Жах! - тихо видихнула Ксеня.
У вагоні кожен займався своєї справою: одні читали газети, інші куняли. Якийсь смаглявий чоловік бубнів пісню незнайомою мовою.
- Нам ще дві зупинки, - почала готуватися до виходу Дарина, - і ми будемо відразу ж біля вокзалу! Але автобус рушить за п’ятнадцять хвилин. Хоч би встигнути!
Так само поспіхом, як і все цього дня, дівчата влетіли до вокзалу. Навколо чекали, прибували та від’їжджали автобуси, усі як один розмальовані сірими гончаками.
- На місці! Залишилося тільки наш рейс знайти.
Жіночка у віконечку вказала напрямок.
І вони знову погнали в інший бік вокзалу.
- Наш автобус он той! - гукнула Дарина до Ксені.
Вона підбігла до водія. Запитала кілька речень і з розпачу ледве не розплакалася.
- Що? Що сталося?
- Напрямки змінили! Нам потрібно знову в протилежний бік вокзалу. Але автобус уже відправляється. Вже...
Тоді чоловік за кермом показав коротший шлях, а також пообіцяв негайно ж сповістити водія потрібного автобуса про двох загублених українок. Невдовзі дівчата таки досягли мети.
- Щиро дякуємо, що зачекали!
- Рейс до Північної Кароліни, - повідомив водій, - але не проспіть зміну автобусів у місті Норфолк.
- Це де? - перепитала Ксеня.
- Це штат Вірджинія. Сусідній з Північною Кароліною.
Повністю заспокоїтись вдалося тільки, коли автобус перетнув останні вулиці Нью-Йорка. Краєвиди змінювалися, мов слайди: від сучасного яскравого міста - до індустріальних брудних районів. Далі пішли зелені поля, майже такі, як і в Україні. А ще далі - невеликі фермерські поселення. А згодом - ліси, ліси... Швидкісна траса стелилась під колеса автобуса. Хвойні дерева змінювали листяні...
- Відпочивай! - запропонувала Дарина. -їхати понад дванадцять годин.
Ксеня ще трохи опиралася сну, але скоро не витримала й таки заснула. “Я ж усе просплю...”, - думалося крізь сон. Однак прокинулася лише, коли хтось легенько торкнувся її плеча й знайомий голос українською сказав:
- На вихід! Зміна автобусів. За одне й перекусимо щось. Маємо аж двадцять хвилин.
Вони зайшли в кафетерій, де Дарина придбала два великі сандвічі, два яблука й коробочку з овочами.
- Любиш селеру? - запитала Ксеня, копирсаючись зеленим шматочком в якомусь соусі.
- Це корисно!
- А мені морквочка більше до вподоби, - дівчинка набрала цілу жменю й почала хрумкати. -Я таку маленьку вперше бачу. Смачно! А в нас є час придбати пару листівок?
- Біжи швидко! Коли я селеру доїм, ти вже маєш сидіти поруч! Упораєшся?
- Авжеж!
Ксеня вибрала найкращі листівки для Ге-ника, Васька та Оленки. Кілька - для тата з мамою, кілька - для тітоньки Віри, а ще декілька -для вчителя географії, котрий щиро зізнався перед її від’їздом, що все життя мріє про далеку подорож. Вибираючи листівки, Ксеня трохи засумувала. Лише другий день у чужій країні, а здається, наче вічність.
- Агов! - гукнула Дарина. - Я ж попереджала: доки селеру їм!
Вони сіли в інший автобус: чистий і прохолодний. Він майже не відрізнявся від попереднього.
- Ще довго?
- Години чотири! - звірила час прибуття Дарина.
- А нас чекатимуть?
- Звичайно!
І знову рушили. Цього разу Ксеня дивилася у вікно: невеличкі, наче з конструктора складені, різнокольорові будинки, охайно скошена трава, заквітчані дерева. Точнісінько, як на листівках.
- А Вірджинія великий штат?
- Досить великий! Один із перших заснованих штатів. Гарне місце для життя. Тут клімат теплий, бо недалеко океан.
- Океан?! - аж сплеснула Ксеня. - Моя мрія!
- Так і в Кароліні океан не за горами, - Дарина засміялася, - і гори там є пречудові!
- А ми поїдемо? - нетерпляче допитувалася дівчинка.
- Не знаю...
Ще кілька годин пролетіли в компанії незабутніх пейзажів. Ксеня намагалася запам’ятати все, що бачила. Інколи навіть записувала в невеликий щоденник за порадою Дарини.
- Усього не втримати в пам’яті! Отож, не соромся, записуй! Я так теж колись робила!
- А зараз?
- І зараз роблю, але лише коли подорожую до нових місць! А цей шлях я добре знаю. Шостий рік уже так їжджу.
“Вітаємо Вас у Північній Кароліні!” - прочитала Ксеня дорожній знак.
- Ми приїхали?
- Майже!
Невдовзі водій зупинився, дістав валізи й попрощався з дівчатами. Автобус рушив, а Ксеня з Дариною залишилися стояти на невеликому майданчику, де було кілька холодильників з напоями і печивом-цукерками та телефон.
- Ми де?
- Біля Арапахое!
- А що це?
- Це селище, де розташований наш табір! Зараз нас підберуть!
Не встигла Дарина це сказати, як і справді біля них зупинилося велике авто. Двері відчинилися і з нього вискочила сильно засмагла жіночка в чоловічих шортах, завеликій футболці з емблемою табору та в сонцезахисній кепці.
- Привіт! - гукнула вона. - Ледве встигла! -і кинулась тиснути Дарині руку.
- Оце
