З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Бріджет подивилася на мене, піднявши брови, а потім стенула плечима. Я взяла ножиці, знайшла цілу коробку і сиділа, тримаючи це в руках і не знаючи, що робити.

— Думаю, я можу лишитися тут, — оголосила я.

Мені було складно вимовити це вголос. Вимовлена фраза здавалася правдою, хоча насправді я ще не вирішила остаточно.

На мій подив, Бріджет стала плакати.

— Це через те, що я тобі казала, правда? — сказала вона. — Тепер через мене ти не збираєшся до мами. Вона там буде сама, і це моя вина, бо ми посварилися.

— Що? — запитала я.

— Ні, ти мусиш їхати, — сказала вона, плачучи.

— Чому?

— Тому що діти, якщо можуть, мають бути з мамами, — схлипувала вона. — Я про все розповіла мамі, і це те, що вона мені сказала: ти і твоя мама маєте бути разом. Тож іди!

Я ніколи не бачила Бріджет такою пригніченою — злою і розгубленою водночас, — і вона так сильно плакала, що вся була червоно-фіолетова.

Я не знала, що робити. Вона відвернулася від мене до стіни. Коли вона так і не повернулася, я вийшла з її кімнати, а потім і з будинку.

— Сідай, Обрі. Як справи?

— Нормально, — я втиснулася в стілець в офісі Емі.

— Просто нормально?

— Просто нормально.

— Я чула, ти маєш прийняти важливе рішення.

— Ви говорили з бабусею?

— Вона подумала, що я маю знати.

Емі зробила паузу, і я зрозуміла, що маю продовжити розмову.

— Я не знаю, що робити, — зізналася я.

— Ти говорила про це з мамою?

— Ні.

— Це може допомогти. Так вам обом буде зрозуміло, чого ви чекаєте.

Я похитала головою.

— Я не можу з нею говорити.

— Чому ні?

— Якщо я почую її голос, і вона запитає мене про це, я одразу ж скажу «так». Не думаючи. Я просто скажу «так».

— Тобто ти шукаєш причину не казати «так»?

— Так… ні… я маю на увазі… вибачте. Я розгубилася.

Емі усміхнулася.

— Усе гаразд. Це означає, що тобі тут справді добре ведеться. І якби ти хотіла лишитися тут, тому що почуваєшся захищеною біля бабусі, чи тому що ти щаслива з друзями, чи тому що тобі подобається школа, це був би гарний вибір. З іншого боку, жити знову з матір’ю — також був би гарний вибір, бо я знаю, як важко вам було жити окремо. Ти не мусиш вирішувати прямо зараз, окрім того, ти можеш змінити своє рішення.

Я не подумала про це. Щось у цій ідеї мені видавалося дивним.

— Я не знаю. Я не хочу просто сидіти тут і не приймати рішення, бо я думатиму про це кожен день, хоча мені просто треба зробити вибір. І це було б дуже важко… поїхати туди… і зрозуміти… що це була помилка. Мені треба знати напевне.

— Тобто ти вирішила, що треба зробити вибір. Це вже дуже добре.

— Я повернулася туди, звідки починала.

— Звичайно, ні. Ти можеш бути в одній із точок на своєму шляху, але жодна з них не є тією, звідки ти починала.

Коли я пропустила свою чергу говорити, знову заговорила Емі:

— Думаю, на сьогодні варто зупинитися. Якщо ти захочеш повернутися, мої двері для тебе відчинені. Тобі є про що подумати, а я буду тут.

— Дякую, — промимрила я і простягнула руку.

Емі потиснула її і засміялася.

— Як офіційно! Навіть якщо ти вирішиш їхати, це не «до побачення». Ми обов’язково ще поговоримо перед твоїм від’їздом.

Я кивнула. Було якось дивно прощатися, навіть не надовго, тож я не сказала нічого. Лише коли я вже була в коридорі, зрозуміла, що навіть не думала про M&Ms, поки була в кабінеті Емі.

— Де Бріджет? — запитав Маркус, коли побачив, що я сама сиджу в кафетерії.

— Ми… ми сьогодні не говоримо.

Маркус сів навпроти мене.

— Знову? Ви не говорите. Ви завжди говорите.

— Я знаю, — сказала я. — Але не сьогодні.

Маркус стенув плечима і став їсти гамбургер. Я ковтнула газованої води з бляшанки, а потім стала барабанити пальцями по столу.

— Мені треба