З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Вставай, пішли до машини — поїдемо по Саванну.

Я хитаю головою.

Мама забирає волосся з мого чола. Хвилину тримає на ньому свою руку.

— Добре. Ти ще не готова. Лягай. Я повернуся за п’ятнадцять хвилин.

Коли я знову розплющую очі, Саванна вже тут, дивиться телевізор. Вона вдягнена у рожевий картатий комбінезон поверх зеленої спідниці. На ногах — малючачі блакитні кросівки з райдугами та хмарками.

— Ти вдягалася сама? — питаю я.

— Мама мені дозволила, — відповідає вона, не обертаючись.

У вітальню вертається мама й каже:

— Ходімо надвір.

— Па-па, Саванно.

— Ти також, — мама звертається до мене. — Тобі стане краще на свіжому повітрі.

Вона допомагає мені піднятися, і я перевдягаюся в чистий одяг, який мама принесла мені, включно з білизною, прямо у вітальні. Потім вона випускає мене і Саванну, яка тримає в руках купу іграшок, на подвір’я перед будинком.

— Давай бавитися в «дім», — пропонує Саванна.

Я сідаю на траву і вирішую, що не посунуся ані на дюйм.

Саванна відчиняє крихітний будиночок для ляльок і дістає зсередини малесеньких людей. Блідий дерев’яний хлопчик із жовтим кучерявим волоссям із ниток. Дерев’яний хлопчик коричневого кольору з чорним волоссям. Худюща пластикова балерина.

— Це брати й сестра, — пояснює Саванна.

Вона витягає пластикову коротульку і високого дерев’яного чоловічка з рудим мотузяним волоссям. А потім — ще й винний корок із намальованим обличчям.

— Мама, тато, немовлятко.

— Саванно, ці люди не пасують одне до одного. Вони не можуть бути сім’єю.

Саванна цим не переймається.

— Вони живуть разом.

— Це не має значення.

— І вони щасливі разом.

Занадто змучена, щоб сперечатися, я кладу дітей у ліжечка. Підпираю голову рукою і опираюся ліктем на схрещені ноги.

На заїзді з’являється татова машина. Я не встаю, а Саванна біжить йому назустріч. Разом вони йдуть до мене.

— Як почувається моя дівчинка? — питає тато. — Що робите?

— Граємо у дім. Але Саванна створила якусь ненормальну сімейку.

— Ну, часом таке трапляється. Але я впевнений, що це хороша сім’я, так?

Я стенаю плечима.

— Тобі краще?

— Можливо, — кажу я.

— Можливо, — повторює тато. — Ну що ж, це краще, ніж нічого. Це краще, ніж нічого.

Хоч мені дев’ять і я вже завелика, тато піднімає мене на руки, і моя голова опиняється у нього на плечі.

— Ти видужаєш, дівчинко, — каже він.

— Я люблю тебе, тату, — озиваюся я.

— Я також тебе люблю.

— А мене? — кричить Саванна знизу, тримаючи тата за руку. — Мене ти любиш?

— І тебе, Саванно, — каже тато.

Саванна щасливо пищить і тулиться до татової руки.

— Я люблю обох моїх дівчаток. Саванно, збери свої іграшки.

Вона згрібає усіх ляльок у будиночок, зачиняє його й знову хапає тата за руку.