З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Ти вже довго зі мною, правда?

Як довго живуть бійцівські рибки?

Акваріумні рибки зазвичай не живуть дуже довго. Семмі був до мене добрим, коли прожив зі мною усе літо, осінь і зиму. Рибка може померти будь-якого дня. Семмі може померти будь-якого дня.

— Не покидай мене, Семмі, — прошепотіла я.

Але насправді будь-хто може померти будь-якого дня, був ти готовий до цього чи ні. Це може бути твоя рибка, чи твоя сестра, чи ти. Ніщо не лишається незмінним. Можливо, усі люди на Землі — Божі акваріумні рибки. Бог живе так довго, що людське життя видається йому зовсім коротким. Він дивиться, як люди плавають, а потім просто перестають плавати.

— А потім ми всі йдемо плавати разом у великому морі на небі, так, Семмі?

Мені треба було поспішати до мами, бо ніколи не знаєш, скільки лишилося часу? Чи це неважливо, бо все одно колись усі ми будемо разом?

— Бріджет?

— Так?

— Мені треба тобі щось сказати.

Бріджет перестала крутитися на гойдалці. Вона закручувала мотузки, щоб потім швидко розкрутитися, але розкрутила повільно і просто сиділа.

— Що?

— Мама дзвонила. Вона зі мною не говорила, а попросила бабусю мені сказати. Вона хоче, щоб я приїхала.

— Ох, — вичавила з себе Бріджет ледь чутним голосом. — Ти мусиш їхати, так?

— Ні. Бабуся сказала, що я можу вибирати.

— Але ти хочеш поїхати.

— Я не знаю.

Бріджет обернулася, щоб подивитися на мене.

— Ти не знаєш, чи хочеш бути з мамою?

— Та ні, звісно, хочу. Дуже-дуже хочу. Я увесь рік чекала, щоб усе знову налагодилося.

Якусь мить Бріджет здавалася ображеною, а потім знову перевела погляд на кросівок, носком якого вона малювала кола у багнюці.

— Вибач, — сказала я. — Тобто мені також дуже подобається бути тут, із тобою.

— Може, твоя мама може приїхати сюди. Ви обидві можете жити з бабусею, — Бріджет виголошувала свою ідею так, ніби це було ідеальне рішення.

— Бабуся каже, що вони з мамою говорили про це, і мама не хоче, щоб про неї хтось піклувався. Хоче жити власним життям. — Я мала подумати, як це пояснити. — Тобто якщо мама приїде жити з бабусею, вона ніколи не рухатиметься вперед, а назавжди залишиться там, де є зараз.

— Я не розумію, справді, — сказала Бріджет.

— Я також не розумію.

Бріджет стенула плечима.

— У чім справа? — запитала я.

— Я не хочу, щоб ти звідси їхала.

— Ми все одно будемо друзями. Я ж приїздитиму до бабусі.

— Це не те, що зараз, коли ми живемо поруч і бачимося щодня.

— У тебе є й інші друзі.

— Це не те саме.

— Бріджет, вибач.

Вона завжди старалася вислухати і зрозуміти. Але, здавалося, що зараз Бріджет думала про те, чого хотіла вона.

— Можливо, мені варто піти додому.

Вона сиділа тихо, але за хвилину зісковзнула з гойдалки і сказала:

— Побачимося завтра.

Я сиділа на гойдалці у неї на подвір’ї і мріяла про те, щоб наша розмова була іншою. Можливо, мені взагалі не треба було їй нічого казати.

~ ~ ~

Люба мамо!

Ти думаєш, що ми готові, але звідки ти знаєш?

~ ~ ~

По дорозі до школи ми з Бріджет сиділи в автобусі мовчки, мовчали і під час обіду, а спантеличений Маркус намагався розговорити нас, мовчали й по дорозі додому. Після того, як я сказала бабусі, що вже повернулася і скинула наплічник, я пішла до Бріджет, і її мама мене впустила. Я знайшла Бріджет у її кімнаті, вона різала коробки з-під кукурудзяних пластівців, а потім щось склеювала зі шматочків.

— Що ти робиш?

— Місто, — відповіла вона.

— Можна