З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

на стільцях і намагалися так перекрутити стрічки, щоб видно було і фіолетові, і срібні. Коли ми заплуталися в паперових смужках, стали істерично реготати. Навіть бабуся прийшла з кухні, де прикрашала мій торт, щоб поглянути, що ж у нас відбувається. Вона також засміялася, а потім вирішила, що ми можемо впоратися самі і повернулася на кухню. Коли ми нарешті закінчили, кімната була готовою до святкування.

Ми з Бріджет пішли у вітальню і гепнулися на диван, трохи стомлені, але веселі.

У двері постукали. Я пішла відчинити.

— Привіт, Маркусе, — привіталася я.

— З днем народження, — сказав він засоромлено.

— Заходь.

— Я приніс тобі подарунок.

— Дякую, — відповіла я.

Чи це був той набір, про який він мені розповідав?

— Я покладу його в їдальні біля інших подарунків.

— Добре.

Він зробив один крок і зупинився.

— Ось сюди, — показала я.

— Добре, — сказав Маркус і пішов за мною в їдальню.

— Бабусю! — покликала я. — Ми готові їхати!

Ми запакувалися у бабусину машину. Я сіла спереду, а Бріджет із Маркусом — позаду. До піцерії ми їхали недовго. Бабуся попросила офіціанта посадити нас за окремий столик і дозволила замовити все, що ми хочемо. Сама ж сіла за столик у куточку, з книжкою.

Коли ми всі замовили «Спрайт», офіціант приніс нам додатковий глечик із напоєм. Ми стали обговорювати, із чим замовляти піцу, та ще до того, як офіціант пішов, Бріджет випалила:

— Принесіть нам велику піцу з усім.

— Звичайно, — сказав офіціант і пішов, тож ми не встигли сказати ні слова.

— Із усім? — запитала я. — То що ж буде на піці?

— Усе, — відповіла Бріджет. — Так нам не треба вирішувати, що саме вибирати, ми просто можемо відкласти те, що не подобається. і кожен отримає те, що хоче.

Поки ми чекали на піцу, крапали водою на наші розірвані паперові пакетики з-під трубочок, перетворюючи їх на хробачків. А потім поскручували їх і стали кидатися одне в одного. Наша забава була дуже голосною, і я раптом подумала, що бабуся розсердиться. Коли я глянула на неї, вона читала книжку й усміхалася сама до себе. Вона сиділа сама в піцерії, нічого собі не замовила, але не думаю, що їй було самотньо. Вона мала щасливий вигляд.

Принесли піцу.

— Оу, — сказав Маркус.

На піці були купи й купи, як би то точніше сказати, усього.

— Це м’ясні кульки? — запитав Маркус.

— Я бачу самі лиш зелені овочі, — відповіла я.

— Смачного, — побажав офіціант, роздаючи нам овальні пластикові тарілки.

— Дякую, — відгукнулася я.

Кожен вибрав собі шматок піци.

— Я не люблю перець і цибулю, — сказала Бріджет, відсовуючи їх у бік.

Я відкусила від свого шматка.

— Фу, оливки.

У Маркуса не було жодних проблем із піцою. Він її просто їв, ніби це була звичайнісінька піца. А на наших із Бріджет тарілках виростали гори начинки, яку ми відкидали з піци.

— Чекайте, ай, — сказала вона, випльовуючи щось на тарілку. — Думаю, це були анчоуси. — Вона сьорбнула свою газовану воду. — Думаю, це була невдала ідея.

— Це була твоя ідея, — нагадала я, запиваючи з’їдене «Спрайтом».

Ми повідкладали наші шматки, навіть Маркус.

— Ти мала дати Обрі вибрати піцу, — зауважив Маркус. — Це її день народження.

— Нічого. Це було весело, — відказала я.

Повз нас проходив офіціант.

— Перепрошую, — сказала я.

— Що я можу зробити для вас?

— Ми хочемо просту сирну піцу. А решту цієї віднесіть, будь ласка, моїй бабусі, їй сподобається. Це он та леді, що читає в куточку.

— Здається мені, що вам було добре, — сказала бабуся, коли ми повиходили з машини і йшли до будинку. — Я бачила багато усмішок і чула веселий сміх.

— Так, було весело, — сказала я, нахилившись до руки, якою бабуся обіймала мене за плечі. — А що це на ґанку?

Бріджет радісно вереснула. Вона схопила мене за руку, потягнула від бабусі й змусила бігти з нею до ґанку.

На ґанку чекав новесенький блискучий велосипед малинового кольору. До керма була прив’язана кольорова стрічка.

— У нього є різні швидкості й усяке таке, — сказала Бріджет, показуючи на перемикач на кермі. — І справжні ручні гальма.

— Це від тебе? — запитала я, вражена.