З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

Маркус перестав жувати свій гамбургер.

— Хочеш морозива? — запитав він. — Думаю, мені треба з’їсти морозива.

Він заліз у кишені своїх мішкуватих вельветок і дістав звідти кілька монет. Пересипав їх із долоні в долоню, а потім підстрибнув. За кілька хвилин він повернувся з двома брикетами морозива.

Морозиво лежало на столі й тануло, поки Маркус продовжував їсти гамбургер, а я барабанила по столу замість допивати свій напій.

— Вибач, — сказала я. — Я не знала, як тобі сказати, бо відчувала, що це тебе засмутить — звістка про мою маму, коли…

— Що? — запитав Маркус. — Я не засмучуюся з цього приводу.

— Що ж тоді? — запитала я.

— Просто… я за тобою сумуватиму, — сказав Маркус.

Коли він говорив це, дивився прямо на мене, хоча він ніколи не дивиться на людей, коли до них говорить.

Хоча я й була здивована, я була щира, коли сказала:

— Я також за тобою сумуватиму.

Подзвонили в двері. Я встала з дивана, щоб відчинити.

Це була Бріджет. Не пам’ятаю, щоб вона колись дзвонила в двері.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт.

Вона тримала накриту фольгою тарілку. Віддала її мені, а я зазирнула під фольгу.

— Печиво, — сказала вона. — Зі шматочками шоколаду. Ми з мамою щойно спекли. Я мала б запросити тебе допомогти нам… але… іншим разом.

— Іншим разом, — погодилася я. — Заходь.

Бріджет пішла зі мною до дивана. Роззулася й сіла біля мене, підмостивши під себе ноги. Я відгорнула фольгу й взяла печивце. Воно все ще було тепле, а шоколад — розтоплений. Печиво було саме таким, яким має бути найкраще печиво — витриманим у духовці рівно стільки, щоб бути ніжним і м’яким. Воно було бездоганним.

З хвилину Бріджет дивилася на те, як я їм.

— Обрі?

— Так?

— Ти — мій найкращий друг.

— Я знаю, — сказала я. — А ти — мій.

Бріджет помовчала ще з хвилину.

— Ти ще не знаєш, правда?

Я похитала головою. Потім відставила тарілку з печивом на журнальний столик, і ми просиділи в тиші ще кілька хвилин.

— Бріджет?

— Так?

— Можу я тобі щось сказати?

— Так.

— Я справді хочу поїхати додому.

Бріджет чекала, не відводячи від мене погляду.

— Іноді я уявляю, як їду у Вірджинію. Сама їду поїздом.

— Чому поїздом?

— Тому що саме так я дісталася сюди.

— Тебе справді відправили б саму?

— Ні, бабуся сказала, що поїхала б зі мною. Але коли я уявляю, то їду сама. І коли поїзд зупиняється на моїй станції, я виходжу. Дивлюся в один бік. Потім дивлюся в інший. Виглядаю маму. А там нікого немає.

— Такого не станеться, — сказала Бріджет.

Я перевела погляд на підлогу і ледь чутно промовила:

— Я знаю. Чи принаймні намагаюся сама себе переконати в цьому. Але коли я уявляю, бачу саме це.

— Обрі, усе буде добре.

Бріджет підсунулася до мене ближче й обійняла мене. І довгий час не відпускала. Потім встала. Я також встала, а вона взулася й пішла до дверей.

— Не забувай, що ти — мій найкращий друг, — сказала вона.

— Не забуду, — пообіцяла я.

Я підняла руку, підставляючи їй долоню. Вона ляснула по ній.

Коли ми опустили руки, Бріджет сказала:

— Па-па, Обрі.

— До побачення.

Після того, як Бріджет, не озираючись, спустилася з ґанку, я зачинила двері.

Бабуся дала мені достатньо часу на роздуми, тож